От, якби то партійний комітет знав! Боги починають усе більше цікавити Миколу. Замість того, щоб вивчати з клясовим підходом, скрізь вишукувати рабовласницьку деспотію, Микола захоплюється строкатістю вірувань у Скитії. Тут тобі й вовки-неври, і бики-таври, і гіперборейці із священними колосками пшениці, і сколоти — нащадки Діви-змії, і савроматиди з культом коня, і нащадки бога війни, Меча-Арія... Егеж, замість бази, забрався в темні нетрі надбудов, опіюму для народу...
От, хоч би ця універсальна Діва-Артеміда. Скільки різних аспектів вона має! Вона ж не тільки господиня дикого звіра та птиці, вона — володарка стихій, початок усіх початків, вища за інші божества, вона ж і пані гір, озер, лісів та рік. Але в Гіпербореї вона виступає в ролі богині земних плодів, урожаю. Крім того, до неї моляться породільниці, щоб послала легкі пологи, — то вона ще й богиня жіноцтва. У таврів вона з роду рогатого. Навіть в історичні часи кримські таври уявляли Діву напівдівою-напівтелицею. Вона — патронеса міста Херсонесу і, будучи Царицею його, не раз рятувала від загибелі.
Таври, на Миколину думку, заховали в горах найстародавніші, ще тотемістичні, вірування. Самі себе вони виводили від биків, то й богиню собі таку мали. Та й ім’я ж їх таке... Тавр, Товар… Зрештою, все Причорномор’я колись було заселене різними племенами з культом бика, що ж тут дивного?
Але, до речі, ця таврська богиня була дуже кровожерна. Вона завжди вимагала людських жертв. Всіх чужинців, що попадалися таврам, ці убивали для жертви Діві Таврополі... М’ясо з’їдали, а з черепів робили чаші. Храм Діві стояв на високій горі, отож туди тягли жертву, освячували її в храмі Діви, вдаряли дубцем по голові, тіло скидали із скелі в ущелину, що «дихала полум'ям», а голову насаджували на палю, несли до свого дому і містили її над димарем. Вважали її охоронцем Дому…
Бідна грекиня Іфігенія, що її Діва Тавропола зробила своєю жрицею, бридилася тим, що мусіла робити. Щоб її не впізнали геллени, яких вона приносила в жертву, Іфігенія перетворилася на стару бабу. Коло жертовника, де вона вбивала жертву, стояв жертовний казан і в нього вкидали убитих. Іфігенія мусіла ще й варити свої жертви на «полум’ї Аїду»...
Чи не хоче й ця сучасна київська Діва-Артеміда людських жертв? Що це за милі розмови з тим вертлявим альбіносом? Або — цілими годинами вистоює у фойє з тим довгов’язим несповна розуму Трощенком та вислухує його «п’єси». Може б уже досить цих жертв? Ні, їй треба іще й іще! Не зволила побачити Миколу тоді, як він чекав її при вході. Та такі ж уже знайомі — і оця комедія, оце відпихання у очах!
Що Миколу в ній притягає? Чого він про неї думає?
Не може збагнути. Вона часом така, справді, безбарвна! Одне тямить він: це не те, що знав досі. Не пристрасть, не жага, не закоханість, — але щось світле, поривчасте. Хотілось би з нею говорити так, як отой, слухати її мову, хотілось би легкої дружности.
А натомість між ними невидна колюча дротяна загорожа. Хто її повісив?
28
Дивно! Рай у душі! Уся вона кричить, трохи іронічно, але цілком щиро: «Спасибі й за це!» Гаїна може працювати, і радість розливається в ній. Жвавість сприймання, свіжість вражінь!
Це, мабуть, одне з тих її просвітлень, що приходить за нагнітанням настирливих ідей. Тільки чудно. Такі її просвітлення приходять після завірюх, торпедових катастроф, — а тепер не було катастрофи, тільки сумно-іронічне ствердження фактів.
Може й правда Зінина? Кожна видрукувана річ — перемога. Зіна ж вічно товче: всякими шляхами, всякими способами не гребувати, а таки добиватися, щоб друкували. Це ж і є боротьба за своє місце… Ось сталося так, що «Біла хустина» видрукувана, і Гаїна почуває саме те, що Зіна їй вбивала в голову. Може це й є причина її сьогоднішнього раювання: перемога над скупою долею?
А то був просто збіг обставин. В дійсності Гаїна тут не пробивалась анітрохи. Той секретар журналу, що надрукував «Два вечори», зустрів її на вулиці, піддав духу, запитав, чи не має вона ще чого, поки він — «своя рука — владика» в журналі, себто поки не приїхав із Західньої головний редактор. Гаїна й занесла «Білу хустину»… Ніколи не думала, що відразу піде до друку, вона ж звикла чекати роками. Тому не менше здивувалася, як і поклонник творів Івана Вишенського. Це він