із подивом сказав їй про цю подію, бо Гаїна може ще й довго не знала б. Із Зіною вже хтозна коли бачилася.
І тепер вона ковтає друковані слова, її власні… Правда, з деякими скороченнями, десь поділися слизькі місця, але ж... Гаїна ж не знає міри, — що можна друкувати, а що зась…
Чи спатиме ніч? А вранці — знов не відірветься від своєї «настирливої ідеї»? І чому вранці «ідея» сильніша, ніж увечорі? У вечорі Гаїна може міркувати, працювати, — вранці ж вона тільки у вирі почувань, емоцій. Аджеж вечір — інтимніша пора, а ранок — діловіша...
Єдине, що може вона, — щоб розрядити себе, позбутися напруження — це «вийняти з себе», записати. Може й це раювання здобула вона собі отаким способом?
29
Ні, рішучо добре, що парторг загилив Миколі попередження! Так би Микола й не помітив, що в свойому захопленні царськими скитами-номадами, він зіґнорував був і цих цікавих таврів, і інших старожитців нашої землі. Були ж там ще й якісь меланхлени-чорноризці, і неври, і ґелони та будини, і андрофаґи-людоїди… От і про савроматів, наступників скитів, що були в Геродотові часи за Доном, нічого ще нема в його праці. Правда, про савроматид уже багато чого довідався, та то ще тільки для себе, для своєї ще нерозвиненої думки-бруньки. То про те, покищо, помовкуймо...
Але от про кіммерійців, попередників скитів, таки треба згадати. Вони ж залишили стільки пам’яток про себе на всьому узбережжі Чорного моря, стільки назов, стільки міст, що їх тепер відкрито… А в тих містах знаходимо численні ознаки культу їхньої богині, Кибели. Це, мабуть, і наша народня Купала. З покоління в покоління наші пращури святкували Купалу, а чому? Наші прадіди вже не знали. Ні, таки без кіммерійців неможливо вивчати нашу історію. Це ж вони — єдиний нарід із тих невідомих племен бронзової епохи на Україні, що залишив нам своє ім’я. Кіммерія від Кавказу до Карпат, походи їх на Закавказзя, де їх звали «ґімірі». А ось і грузинське слово «ґмірі», що означає «герой», також зв’язують із кіммерійцями, — вичитав Микола ще й таке. Треба буде запитати в нашого студента, Степана Ґмирі, що ото такого чудового баса має, — чи він, бува, не з кіммерійського роду? Уявляю, як витріщить він очі, — це ж чисто українське прізвище, ще й яке поширене! Але... Як у грузин може бути «ґмірі», то тим більше у нас, українців. Навіть портрети свої позалишали ці «ґмирі» у південних степах України, у вигляді надгробних стел… Егеж, навіть Зевс три тисячі років тому поглядав із свого Олімпу на кіммерійців-кобилодоїльців, «найсправедливіших із людей»...
Чи от про західніх сусідів, задунайців-тракійців. Нічого в Миколи нема. А треба ж! Геродот дивується з одного звичаю тракійського племени, травсів, а нехай він прочитає «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського. Хіба ж у наших верховинських гуцулів не та сама картина, що й Геродот повідає?
«Травси... мають звичай при народженні й смерті ось які:
Коли народжується дитина, то всі родичі збираються навколо й лементують, побиваються, якого то лиха доведеться зазнати новонародженій людині на цьому світі, та й перечисляють усе зле, що лягає на людство. Алеж коли людина помре, вони ховають її з радістю й сміхами та й кажуть, що ось тепер уже померла людина й вільна від усіх страждань, тішиться цілковитим щастям». Чи наші гуцули знають, чому вони тішаться й забавляються при мерцеві? Звичай! Осі. цей самий звичай увічнений на кіммерійській стелі: двоє дженджуристів танцюють, мабуть, на похороні…
Ага! Це якби Аріядна, то вже зараз би підвела свою теорію. І травси, і гуцули, і кіммерійці, що танцюють на стелі, не відступили від старої-престарої віри в незнищенне тогосвітнє джерело. Людина ніколи не вмирає, а тільки відходить у те джерело… і звідти знов приходить у цей видимий, повний усякої недолі, світ… Давно вже не заходив він до тієї пари, — при цьому згадує Микола. — А треба б і зайти.
Так, так… Той батіг, що просвистів у кабінеті парторга, досяг мети. Микола почав зазирати у стародавні «опіюми для народу» та й знаходить там і для себе щось цікаве...
30
Рай знову здмухнуло! Вродливий ходить у фойє із тією носатою, а як роздивитися, то навіть і сутулуватою. То вона своїми гнідими довгими льоконами, на всі плечі розпущеними, намагається прикрити, що на один бік перехняблена. І що він у ній знайшов?
Може між ними нічого й нема… Але… не хотів Гаїну помітити. Посмішка його здалась Гаїні недоброю. І про що вони так довго говорять?
31
Як грім на голову — Майя. Не Майя, а гідра, гарпія, горгона, медуза і фурія! Прийшла «миритися», га? Себто знову загрожувати. З її слів виходить так, що це від неї залежить, — бути Миколі науковцем в Інституті історії, чи... навіть на засланні!