— Аби тільки я слово сказала про концепції Грушевського в твоїй праці…
— Я Грушевського й увічі не бачив, — саркастичною гримасою всміхнувся на це Микола.
— Там знайдуть і без Грушевського, аби я сказала, — своїм безапеляційним низовим альтом цідила вона.
— Що ж, катай, це недалеко! — насміхався він.
Але Майя великодушна.
— Словом, мир! Підемо завтра до загсу, і я тобі все прощаю.
«Мир»! «Прощаю»! Прийшла з ножем за спиною — і «мир»!
— Але тебе можуть заслати! — ще раз загрозила вона.
— Тим краще! Принаймні, вже більш ніколи не бачитиму тебе!
— Я за тобою скрізь поїду, на край світу! І коли треба буде, то й на той світ!
Отака розмова.
Ні, дзуськи! Микола її не боїться. Соціяльне походження його — бездоганне. Рідні закордоном нема. В його праці чорним по білому оперте все на цитатах і висловах товариша Сталіна. А що він думає, то думки з нього не світяться. Досить, що раз покривив душею заради науки. Але Майя!… О, ні!
І як не дивно, — на сторожі біля нього стоїть Ляодіка.
32
«Увага, увага! Передаємо останні вісті!»
Гаїна в горі, вона розторощена! Той клятенний, був немилостивий до неї сьогодні, не хотів подивитися! І треба ж було, щоб блакитноокий «аспірант Івана Вишенського» підійшов до Гаїни, і щоб вона п’ять хвилин із ним поговорила,— як цей прийшов «дивитися на годинника», ревнивим поглядом її допікати!
33
Ах, всі вони однакові! «Гіперборейка»! «Ляодіка»! «Артеміда»! Яка там Артеміда? Кокетуха! І як говорить, — вимахує руками. Богині таких простацьких жестів не мають. Що вона знайшла в тому пустопорожньому альбіносикові? Якби то вона додумалася, що той може бути приставлений до неї… О-йой-йой! Хай побільше розбалакує!
Геть усіх бабів! Мій роман із гетитами куди цікавіший, куди захопливіший! Це ж вони виринули з-під землі зовсім недавнечко. Не якась там «культура», представлена кількома черепками, а фундаментальне явище, на одному рівні з Єгиптом та Асирією. І як це так, що таку велику імперію, розкинуту на просторах Передньої Азії, із підлеглими царствами, із укріпленими містами, із столицею та її монументальною архітектурою, із власними письмовими знаками, — як це так, що її було забуто, витерто з пам’яті історії, мов доброю Гумкою? Таж вона існувала яких півтори тисячі років, імперія, що промінювала далеко не тільки в Азії, а й на півночі від Закавказзя, може навіть до Карпат. А головне, — гетити виявилися предтечами індоєвропейців, бо мова їх — протоіндоевропейська. В деяких вже розшифрованих словах просто таки впізнати наші: «їсти», «вода», «вертіти», «кості» тощо. А що найголовніше для Миколи.— ці гетити з’явилися в Закавказзі з півночі, з Кубані, з наших степів!
І ці гетити були ґрунтовно забуті, засипані піском непам’яті. Ото тільки й лишилося від них, що в єгипетських гіероґліфах згадується не раз якийсь нарід хета. Та ще в Біблії кілька раз говориться про якихось гетгїв. Авраам закупив печеру в гетія, щоб у ній поховати свою Сару. Давид грав на гетейських гуслях, а Соломон відібрав у гетія Урії жінку Варсавію, самого ж Урію послав на першу лінію бою, щоб швидше був убитий.
І от років з вісімдесят тому почалася захоплива історія, пригодницький роман відкриття такого значного явища. Почалося з того, що один цікавий мандрівник побачив у Анатолії монумент із чорного каменю, обписаний невідомими гієроґліфами. А за цей короткий час дійшло до того, що тепер існує вже велика література про них, розкопано кілька їх міст-твердинь, відкрито їх мистецтво, розшифровано їх письмена — і вже багато прочитано. Відтворено їх історію, їх звичаї, побут, церемонії, вірування, державний устрій, закони, геть навіть і літературу! А що ці гетити були люди дбайливі, то для наступних поколінь вони позалишали не тільки архіви на глиняних табличках (часом і по двадцять тисяч штук), але потурбувалися вирізьбити на стінах високих скель свої власні портрети.
То ж недаром є такі погляди деяких авторитетів, що початок скитів зв’язаний якимсь чином із гетитами. Микола ще добре цього не розуміє, але щось таки справді є. Подивитися тільки на ці портрети, на ці обличчя, на цю одежу: щось дуже схожа на скитську. І штани, заправлені в чобітки з закандзюбленими носами, які ще й тепер можна побачити на Кавказі, і короткі казакіни з поясом, і високі шапки… Еге, а ось на одному єгипетському зображенні полонених «хета» — козак із оселедцем, ну й правда ж!
Тепер уже й сам Микола може долучити до єгипетських «хета» та біблійних «гетіїв» немало назов на Україні, що носять сліди перебування гетитів. Треба б полічити, скільки на Україні є міст, що звуться Хотин. Багато. Під самим Києвом є містечко Хотів, і село Гатне…