Що ж було причиною такого розросту, піднесення й успіху якоїсь ватаги сміливих пригодників, що з кубанських степів спустилися кавказькими просмиками у Закавказзя та почали там свою історичну місію, спочатку винищивши й розгромивши месопотамську колонію купців, яка там вигідно обжилася? (Постій! Коли це було? Та так на початку другого тисячоліття до нашої ери… Відтоді й починається історія гетитів.)
А от що: вони вже вміли приборкувати коней. Небувале досі явище! Запряжені в колісниці, коні несли військо на ворога з такою нестримною силою, що ге-титська армія стала найстрашнішою й найуспішнішою збройною силою того часу. Хто ж міг із ними змагатися? Ніхто. От вони й розпросторилися в Передній Азії, стали пострахом для Єгипту та Асирії.
Але було ще й друге небувале. Це в гетитській імперії вперше навчилися виробляти залізо. І трималося це вміння ще тисячу років у секреті. Володарі Асирії й Єгипту зверталися до Його Сонячности, «шарру» гетитського, — чи як він сам себе називав, Сар Мата (Володаря Землі), — щоб він зволив уділити їм дещицю цього дорогоцінного металю, коштовнішого в п’ять разів за золото та в сорок разів за срібло. Єгипетська цариця, вдова Тутанхамона, зверталась до володаря гетитів, Суппілюліюмаса, щоб прислав їй за мужа одного із своїх синів, бо рівного їй серед свого оточення вона не мала... Таке розповідають архівні документи, листи на глиняних табличках, збережені в храмах гетитських хатуз, чи пак укріплених твердинь. (Може від цього й наша «хата»? — вставляє про себе Микола.)
Та все ж волю Його Сонячности обмежувала рада мужів, що мала назву панкус. Це панкус вибирав і призначав царя, затверджував спадкоємця покійного царя.
А над панкусом і Його Сонячністю стояла ще вища сила. Це вона, як показують барельєфи у твердині-хатузі, наділяла юного царя силою й владою. Це вона була найвищою патронесою гетитської держави й монархії. До неї цар найперше звертався за допомогою в часи народньої небезпеки чи битви. Це — богиня-Сонце, цариця неба й землі, господиня царів і цариць землі Гатті. Недарма ж емблемою гетитського царя — знак сонця!..
Знову боги в думках дипломанта київського університету! От якби Майя їх прочитала! Зразу новий матеріял зя’вився б у моїй особистій справі. А дзуськи!
І нащо Миколі, справді, оці гетити? Роман, що не кажи, прецікавий, але нехай уже для іншої праці. Це — зіпає на наукову докторську дисертацію.
Ні, безумовно, вони потрібні! Не все ж, що знаєш, конче витрушувати. Але як знаєш, то хоч і не все скажеш, та вірно насвітлиш. Ось тепер йому здається, що гетити й скити з його предком Мадієм — один кількатисячолітній процес. Гетити — початковий етап, а скити — кінцевий, чи передкінцевий. Можна б назвати: становлення залізної доби? То ж Мадій Прототієвич спускався у Закавказзя знаними вже шляхами, тими самими, що протоптали попередники гетити…
Так то Микола справляється з своєю темою. Один за одним обрії, ще дальші. А тут треба триматися залізного кістяка. Тільки чи винен він, що наша минувшина так щільно пов’язана із проблемами інших народів, що в цьому вузлі вона — у самому центрі? Як усе це обійдеш і водночас правильно насвітлиш?
34
Сніг аж зелений, аж синій від розжарілого морозом місяця. Ламкі лінії його сполучаються з чорними контурами дерев. Мороз кипить, під ногами рипить скло. Лютий! Пам’ятний цей вечір, пам’ятна дата! Поворотна фаза, — мусиш розглянутися в цьому.
Вчора вона думала, що Пагубу заторкнула її демонстрація із «аспірантом Івана Вишенського». Думала, що його приглядання «котра година» було з ревнощів. Сьогодні Гаїна зустріла крижану байдужість. Мало того, що не помітив її, — і Гаїна не відчула його приходу.
І з таким холодом вона й вийшла. Довга черга затримала її біля відділу здачі книжок. Може й п’ять, може й десять хвилин чекала. Озирнулась — зустрілась очима із Вродливим, він виходив із залі. Вже не сподівався її бачити, — і в погляді була ворожість та якась сірість чи нудьга.
І цьому заскоченому поглядові Гаїна більше вірить, ніж нарочито наготовленим признаванням. Нема в ньому тепла-чуття, він бавиться мною! Душа його така, як написано в очах. Це тільки гра моєї уяви призвела мене до великої напруги. Недобрі в нього очі, пихасті, жовті, нема в них м’якости. Мабуть, плиткий і, може, ще одна банальність на життьовій дорозі.
В цей час, як Гаїна — ображена, знищена, — побачила цю незацікавленість і нудьгу, якась книжка впала їй в око серед гори зданих. «Утрачені ілюзії». Еге, ось назва сьогоднішньої події!