Вже як прийшов за призначенням, його в Наросвіті питають:
— Слухайте, докторе Вайс, ви, виявляється, рабін?
— Ну, то що? — здивовано відповів на це доктор Вайс.
Не розсмішитися несила. Реготалися всі, сміялася й Гаїна. Але це неможливо, це незручно — стояти спиною, підслухувати чужі розмови й реготатися. Гаїна зірвалася звідти.
А потім вони удвох весь час сміялися одне до одного, забувши, що незнайомі. Дивно, доктор Вайс, львівський рабін, що хоче читати студентам університету курс марксизму-ленінізму, зблизив їх.
І вже не було ніяких перешкод, гонорів, образ. Крига розтала, вони не могли спинити себе, вони раділи великою поділеною радістю, зустрічалися очима без перестороги і говорили повінню чуття все-все! Словами стільки не скажеш, хоч би говорили й віки, як сказали… так, одним поглядом. Таке всерозчинливе тепло було в ньому!
І Гаїна цю ніч не спала. Вона змучена від цього щастя. А воно їй напередодні снилося. Снилися білі всі в ренесансовому орнаменті палаци, а перед ними високі всі в білому цвіті дерева. Така квітуча біла вулиця. І Гаїна там.
41
Та начебто й усе, що міг охопити наш дипломант, Микола Мадій. Початок і кінець скитів. Перед очима пройшла Грандіозна картина давньої історії України, що зародки її сягають… куди? В імлі йому ще не видно, але всі ті, що перейшли перед духовим зором, — учасники одного велетенського, розтяглого на кілька тисячоліть, процесу в лоні індоєвропейського розросту. І скити, й кельти, й тракійці, і кіммерійці мають попередників гетитів, що може й предки, а може тільки одна з ранніх галузок, відломаних від кореня, хтозна.
Вразила Миколу строкатість Скитії, а водночас і щось спільне — могили на всім просторі від Карпат до Кавказу. Вразило й трохи з пантелику збило те, що лісостеп був відгороджений від степу цілою системою укріплених городів. То що ж це, — Мадій, той, що воював у Ніневії, що збудував собі столицю Саккиз в Урарту, — не його предок? Він же таки, Микола Мадій, слов’янин, а слов’янство так начебто витворилось отам, у лісостепу, відгородженому від степу, та в лісах…
То виходить, що даром він оце стільки натрудився, а таки скити і їх славетний Мадій нічого спільного із слов’янським світом не мають?
Шкода Миколі. Образливо! Як так почнемо викидати все, то з чим же ми зостанемося? Як же безбарвно й убого виглядатиме наша історія, коли ми проженемо з неї скитів із їх буйно-мистецькою вдачею та мальовничою славою на весь світ! І тих, що були перед ними та позалишали свої скарби в землі, і войовничих амазонок… Що ж залишиться в нашій народній генеалогії? Якісь невиразні «культури», що нікому нічого не кажуть? Он же навіть у Біблії сказано, що скити — народ давнезний, найстаріший з усіх, — а ми їх виганяємо з наших предків.
То якщо так, чому ж Святослав, князь слов’янський, присягав на меч, втілення скитського бога війни, Арія? Чому Володимир Великий мав за державного, княжого й свого приватного герба того самого скитського меча, застромленого в купу хмизу?
Ех, треба було б піти до Аріядни, може її ниточка виведе, або вона сама щось тут вдіє, бо ці думки, що в них уперся сьогодні Микола, його зовсім не тішать.
42
Серце Гаїнине тягнеться до друзів — і їдка оскома осідає на тому серці від них. Чи можливо жити без од-ної-двох людин, щоб було з ким душа в душу порозмовляти? І що може заступити друзів? Хібащо, уявити себе в кам’яній скрині й так поводитися, наче в скрині.
Кидається вона до людей з усією відданістю і щирістю, а дістає — що впаде з багатого столу, шкуринки вигризені… Так із Зіною, так і з усіма було.
Зіна тепер тільки й може до Гаїни, що звисока протекційно запитувати: «Чи ти вже перебудувалася? Ні? То треба перебудуватися».
Це вже й вона «відмежовується»?
А про дружбу з Пагубою Гаїна не сміє й думати. Яка безмірно щаслива була б вона, коли б дружба! Коли б Гаїна все зустрічала той тепло-золотий, без недоброї тіні погляд! Але цього не повинно бути в її думках. Ще повірить у таку можливість — і тоді що? Розбитись об камінь дійсности?
Скільки вже разів без слів вони сварилися! І кожен раз так: після великого зближення настає холод. Після найвідданіших признавань він починає гоноритися, не помічати, ніби сердитися. Гаїна стає дибки — ще більше не помічати. Тоді Вродливий намагається її вернути. Коли Гаїна бачить його з іншими, з тією носатою, що розпустила по плечах гриву, — починає відчувати гострі кольочки у серці. Тоді питає його, — і знову починаються вершини, де є рай. Коли Вродливий бачить Гаїну у розмові з яким тутешнім знайомим, — він допитується. Починає бути немилостивим, гонористим. І тоді Гаїні треба його вертати. Але вчора, здається, дійшли вони згоди. Чи надовго? Чи не зустріне знов його немилосердний, страшний Гаїні погляд? Чи не буде він знову демонстративно не бачити її?