— Одна з них пішла на південь-схід, — дивлючись на уявну мапу, вирікає вона, — і стала предком гетитської гілки мов. Що лишилося, — видало з себе предків мовлян вірменської, індоіранської й гелленської гілок. Те, що лишилося, можна назвати вже європейською гілкою. Одна за одною відходили латинські, кельтські мовляни. Згодом і германська група відкинулася з пра-джерела, а залишилися балто-слов’яни. Відкинулися балти, а слов’яни залишилися в посіданні предковічної території. То як, чи це — не в центрі індоєвропейських мов? — запитливо подивилася, нарешті, на своїх слухачів Аріядна. — А українська… Чи вона не в центрі слов’янських мов? Всі інші слов’янські позмішувані з тими сусідськими, що їм найближчі...
Картина, справді, ґрандіозна. Микола раптом почуває, що він на високій горі і п’є там гірський озон, далеко-далеко бачить. Оце ж усі вони, від Гімалаїв до Піренеїв, від Брітанії до Індії — одна велика родина. Якби так узяти кольорово-образно-графічно, а час збити докупи, щоб сто років у одну хвилину відбулися, то виходило б так, як рідина вимішується. При цьому вона змішується з іншими кольорами та витворює різні нові відтінки, взори й барви. Миколі вже уявляється така центрофуґа. Але ні, у центрофузі все крутиться біля центру, а тут вісь розпалась, рідина розтеклась по мапі Евразії...
Картина, справді, грандіозна. Але Микола має ще якусь, свою, ні Тарасову, ні Аріяднину думку. Він обережно питає:
— Чому це люди покидають те місце, де витворили свою оригінальну неповторну народність? Чому після тисяч років проживання на своїй землі люди раптом зриваються з місця із жінками, дітьми та скарбом і переселяються? Чи є яке на це пояснення? Люди ж люблять свою батьківщину й добровільно ніхто ніколи її не кидає.
Аріядна, що до неї звернене було це питання, тільки знизала плечима.
— І тому… — розкриває свою думку Микола далі.
— Може, центр, що ви себе ним оголошуєте, був не в вашому Мізині? Може, він був десь у іншій частині нашої старенької Землі? Може там тепер океан, і «центр» спочиває десь на морському дні? А може й навпаки: де був едем, там тепер безводна пустеля, і то звідти посунуло «велике переселення народів»? Україні поталанило, — коли хто чув про якусь іригаційну систему на нашій землі? Он, у Середній Азії без іригації неможливо, а в нас...
На це Аріядна нетерпляче сказала:
— Ах, мене зовсім не обходить «десь»! Я говорю про Україну й кажу, що довгий час співжиття громад мисливців на мамута, з матір’ю-покровою на чолі, — підклад, що на ньому зросла сьогоднішня етнічна цілість України. Може це на перший погляд видається фантастичним, як мені коле очі Тарас, але це з оріньяку й до сьогодні на цій землі живе й квітне невгасний культ: культ Матері.
— Але чому саме з оріньяку?
— А що, ні? Вже тоді Україна була заселена материнськоми родовими громадами, то з того часу й лік починаймо…
Тут уже й Тарас ствердливо потакує головою. Він, здається, потерпів цілковиту поразку від завзятої Аріядни. Ще одна амазонка! Про одну колись чув Микола в цій хаті. І тепер зайшов із таємною надією щось про неї почути.
Та він не хоче себе зраджувати. Тому він дипломатично зазирає у журнали, розкидані на столі, але там не знаходить того, що його цікавить.
— Ага! — ще дипломатичніше згадує він. — Я й забув! Ось приніс той журнал, що позичив був.
Це з оповіданням Гаїни Сай.
— А що, варто було читати? — питає Аріядна.
— Варто.
— Тільки не заздрю їй! — додав Тарас. — Ой, вона за. нього дістане! Ой, дістане! Я вже чув одним вухом, що її збираються за нього громити. Словом, готується «рішуча відсіч»…
— За що? — здивувався Микола.
— «Наклеп на радянську дійсність».
— Це ти від Євгена чув? А я чула, що інші кажуть: нехай вона прийде до нашої фабрики, наш партійний комітет видасть їй довідку, що все те. правда, що вона написала, — вдоволено всміхнулася Аріядна. — Скрізь таке.
Микола ошелешено мовчав. «Рішуча відсіч»? «Наклеп на радянську дійсність»? От тобі й Ляодіка!
Вискочив він від цих двох із змішаним почуттям. Може й справді… Може й йому такої товаришки бракує? Сьогоднішня родинна сварка його просто розчулила. Але… Але не хотів би він бути в шкурі того, кому пришивають наклеп на радянську дійсність!...
44
Гаїні здається, що записування своїх думок це й є її справжня робота, призначення її життя. А все те інше, що робить, — нічого не варте, відпадок. В цім записі вона навіть не те нотує, що становить зовнішню частину… Вона ж навіть і не згадує про ті негусті дні праці, про свої пошуки роботи, як їй зле, як голодна лягає спати, як тиснеться з копійкою, розтягає її до безконечности... Не розводиться вона й про те, як то вчиться мистецтва «не мати потреб», та що це — її найнадійніший «економічний ресурс».