— Відразу навчилися.
— А чи правда, що наші дами на вулицях і в театрах з’являлися у нічних сорочках? В нас стільки про це плещуть... Нібито, ті дами були певні, що вони — в-бальових сукнях...
— Еге, було таке, — притакнув Василь.
— Я щось не можу повірити. Хіба ж наші жінки не вміють до смаку вбиратися? Не бачили ніколи нічних сорочок? Чи ми не бачимо влітку на вулицях Києва елеґантних модниць?
Микола запитливо подивився на Василя.
— А ти думаєш, якась лєйтєнантша з Пензенской деревні, взагалі, знала, що існують якісь на світі нічні сорочки? — здвигнув плечима Василь. — Та певно, що такі випадки були, як отака Аксінья із своєї дєрєвні опинилась у Львові. Але от що... Львівські панюсі похопили це, роздули й перенесли огулом на всіх «східнячок».
— Східнячок? — не зрозумів Микола. — Цікаве слово!
— Ще такого не чув? Львівського походження. Там нас усіх східняками прозивають. Ой, ці львов’яни з їх язиками! А особливо жіночки! Часом поставлять тебе в таке становище, що на грані леза балянсуеш. Я одній інтелігентній жінці, — бібліотекарці! — порадив був вивчати російську мову. Мовляв, здасться. Як приїдете до Києва… А вона мені: «То це в вас там така Україна, що я в Києві мушу по-московському говорити? Такої України я й знати не хочу! Не люблю московської мови й ніхто ніколи не змусить мене «чтокать да какать»! Ох, дурепа, дурепа! Мій обов’язок був про те переказати, куди слід... Бож ти, мабуть, знаєш, що всякий, хто дістає перепустку за колишні кордони, має таке зобов’язання. І що? Гарна, розумна, інтелігентна жінка через пару необдуманих слів — ф-ф-і-і-ть? А якщо я цього не зроблю, то я — ф-ф-і-і-ть! Дурацьке становище. Не можна було зустрітися ні з ким через оце їхнє нестримне розпатякування. Якби я був ретельний у виконанні свого зобов’язання, то... тільки й чуєш: там підстрелили кореспондента газети «Совєтская Украйна», там без вісті пропав уповноважений культ-пропу… Потім знаходять труп… Весь час будь напоготові, постійно озирайся на всі боки, неси на собі забороло... Ні, у найбіднішій цій кімнатці я вільніший і щасливіший, ніж там серед килимів.
Микола киває головою. Зрозуміло тепер, тут і здогадуватися не треба. Ясно й так. А він збирався…
— Один тільки раз, уже на від’їзді, я був щирий у Львові. Милі й гарні люди, — які вони там гостинні! — влаштували мені прощальну вечірку. І я, відпроваджуючи додому ту оглашенну бібліотекарку вже маючи в кишені квитка на поїзд, не витримав. «Шкода мені, — сказав я їй, —шкода мені, що ми вас завоювали. Галичина, — такий чудовий нерушений заповідник України, а як ми побудемо тут з пару років, то й тут заведемо все оте наше свинство». Не знаю, що вона подумала на це. Здивовано так глянула й нічого не відказала. Порозумнішала за півроку.
І так само здивовано Микола глянув на Василя. Якісь нові нотки, що їх не знав у дольвівському Василеві, відчув він.
А все ж, хоч там і лезо бритви, а все ж цікаво було б побачити такий світ, де люди звикли казати, що думають, де не ховають своїх переконань за сімома запиналами.
54
Як нудно, як нудно! Від нудьги Гаїна гине! Примусила себе сидіти вдома й писати якийсь марудний нарис про свинарку з орденом. Про таку епохальну високоідейну справу: свині її народили багато поросят і за те вона дякує товаришеві Сталінові. Зрештою, і такі в нас є: мріють про орден і люльку Сталіна. Гаїна не кривить душею. Але так нудно!
Вже знову гарчать на неї ці критикончики-балабончики. Гаїна того й у думці не мала, що є між ними Алік, критик із таким самим ім’ям, що й у її «Білій хустині». А тепер вони особливо зацікавилися цим її оповіданням. Чула вже... Зіна казала, що в найближчому числі «Радянської критики» буде гостра стаття на це оповідання. І щоб якось захиститися, треба цю свинарку репіжити. Колгоспна тематика. А ось відколи маринується в журналі «Юна гвардія» її новелька «Пахощі сте-пового зілля», з числа на число відкладається, а й досі не друкують. Певно, від Мікадовича нема санкції. То ж кажуть, що цей князь української літературної сатрапії затверджує особисто зміст усіх журналів… А також запрошення на бенкети.
Якби ц е надрукували, то може б і те.
Дивно, але так виглядає, що Гаїна випливає на ширші води. Починають її друкувати, навіть ось статті на себе діждалася. Хай лайливої, але… але не те мертве мовчання, наче вона не існує. Дивно, проте на спині четвертої хвилі випливає вона.
Це має Гаїна таку теорію. Бачить вона хвилю за хвилею, що зносить цілі верстви, шари суспільні змиває. Перша хвиля — початки революції — забрала й «скинула в Чорне море» поміщиків, імперське чиновництво, велику буржуазію, фабрикантів і купецтво. Друга хвиля пішла на хуторян, на дрібних землевласників і на ремісників-кустарів. Серед них змела й Гаїниного діда, і його хутір із стома десятинами землі. Правда, дід і так би помер, від старости. У своїй хаті, а не на цементі «холодної». Може це потрібно було революції, але за законами марксизму є ще якийсь містичний зв’язок між тим дідом, який хіба цукерку на Різдво подарував, та Гаїною, яка усе своє життя — чистий пролетар. Коли яка власність була в її життю? Коли з чиєїсь праці жила? В шістнадцять років прийшла до Києва вчитися пішки. Ця друга хвиля відкинула Гаїну на далеку відстань, хоч не зімняла.