— Може й спробую… — туманно відказав Євген і перевів розмову на інше.
Сай! Дві з половиною тисячі років — досить часу, щоб перетворитися із степової принцеси на куркульське охвістя. Але яке диявольське коло обставин круг неї!
14
Наближається буря. Буря пристрастей. Перед бурею, навалою стихій, капітан готується, збирає сили, стає кам’яний.
Буря та ще тільки відчувається. Радісно й тихо, сон-цесяйно і грайно — але поблискують у наелектризованому повітрі короткі блискавиці, як погрози.
І все це — лише в тому світі, де царицею я і де звук падає без відгуку, без луни. Але Гаїна чомусь надіється на капітана, — хай веде, мусить вести, камінно зціпивши зуби. Та маленька, легкодуха й довірлива особа мусить скоритися капітанові, вилитому з неіржавистої сталі.
Вона нехтувала наказами капітана не раз — і випивала за це гіркої. Та тоді їй прощалося. Молодості прощається все. Тепер є шлях, а навіть і кінець цього шляху визирає. Тепер лиш праця, праця і праця. Відпочинок — марнотрата. Спокуси — тяжка омана.
Перед Гаїною лежить переклад. Ніхто його їй не замовляв, вона сама його вибрала, робить, а як зробить, то понесе до видавництва. Скільки тут вкладено кро-піткого потіння, щоб слово було гнучке і влучне! Мука, — але яка радісна, світла. Гаїна любить переклад, бо це ж також творчість, вигравання українського слова, розширення власного лексикону й збагачення для загального вжитку.
Вона певна, що там це оцінять. Хіба перекладачів не треба?
15
Тож щоб залишитися на науковій роботі, треба стати членом партії. «І нікакіх ґвоздєй!» Микола вже подав заяву, спочатку в кандидати. Якщо не партизується, — не бачити йому аспірантури, як своєї потилиці.
Другу рекомендацію дав брат Майїн — там одної дівчини з молодшого курсу. А першу він уже давно мав, ще з місця праці до вступу в університет. Тільки він її не використовував, бо не міг чомусь себе присилувати. Як той казав: краще бути «безпартійною сволоччю», ніж викиненим із партії «ворогом народу»... Але... Є й така приказка: легше верблюдиці влізти в глечик із вузькою шийкою, ніж безпартійному розгризти граніт науки до докторської дисертації. Хоч і яка розблискуча-переблискуча характеристика керівника катсд-ри, хоч хай сім раз талановита буде дипломна праця, а таки знайдуться бар’єри, пороги, застави... Як не тепер, то в четвер, а таки виколупають тебе з науково-дослідного інституту. То краще вже тепер забезпечитися.
Отак під знаком партизації розпалювалася Миколина любов до скитів. Знайшов він там не лише Мадія, а й дев’яностолітнього царя-вояка Атея, що загинув у бою, а не в ліжку і не від пістряка. Знайшов Геракла, батька скитського народу, допомагав Гераклові розкувати Прометея. А Аполлон і Артеміда то й зовсім не грецькі, бо вони прибули із скитської Гіпербореї… Що більше заглиблювався Микола в нетрі грецької мітології, то виразніше виступало дивне: вона наскрізь пов’язана з Північним Причорномор’ям. Миколі прийшла в голову дика думка, чи самі греки, ота їх клясична культура, що стала підвалиною європейської цивілізації, чи вона часом теж не входить корінням у причорноморські степи? Подивитися тільки на тих бородатих сократів та демокритів. Хіба ж не подібні вони на портрети скитів з їхніх ваз та сагайдаків?
Але, щоб не розпливатися, Микола відкинув думку про греків. Не все за раз. Перш треба партизуватися.
Тільки Гаїну Сай ця партизація витиснювала. Хоч Гаїна й мала право на почесне місце у цьому Миколиному світі, як сестра сая, може особистого дружинника Атеевого, а може й самого Мадія, але партія не потерпить навіть платонічного зв’язку з куркульським охвістям чи рупором дрібнобуржуазної стихії, чи як там ще її величають. Ні, скитянко, я тебе не бачу й не знаю!
Але ж проте… Чи були б ці візії, якби не заглянув він у глибину цих фіялкових, аж чорних часом очей?
16
Гаїна хоче знайти вихід свойому нуртуванню почуттів — і не знає, де шукати його. Так сумно їй, що здібна на екстраваґантність. Але сором спиняє, сором за свою старість, — в шістнадцять років це було б інакше. В чім вихід? Чи могла б покласти перед ним листа, занизаного тими почуваннями, що ними оплутана вона? Чи могла б розповісти про буревії й спалахи, що ними сповнена душа і що все більшими колоніями в ній розростаються та не хочуть уже там залишатися?
Могла б. Але це — самій собі зачинити двері.
Чи могла б, опинившись зовсім близько, написати на клаптеві паперу: «Ви давно мене спостерігаєте. Скажіть, чи дуже я грізна?»
І це могла б. Але яка гнітюча буде павза, коли на лиці його вималюється здивовання, що само відповість: «Ви нам непотрібні!»