Микола почуває несподіваний приплив ніжности. Атей Мадій належатиме тому, хто вдихне в нього душу цих степів.
30
Не нарікай, що не втискаєшся в рамки, наготовлені для звичайних доль. Ти ж завжди жадала, щоб твоє життя не було подібне ні на чиє. Так воно й є. Добилася свого. Хоч би й тим не подібне, що нудьги ні в кого такої не буває.
Ця велика Я увесь час трішечки насміхається з малої. От і тепер! «Не журись, — каже ще вона. — 3 погляду іхтіозаврської естетики перші ссавці теж були виродками, відхиленням від нормального ящура. Може й сотні таких виродків вимерли, а якийсь таки зостався основоположником нового виду. Бо коли не буде різно-манітностей, то не буде з чого вибирати, не буде чого відсіювати, не буде схрещення, буде хиріння… І такі, як ти, потрібні…»
Тільки короткозорі вважають, що повинна бути уні-версальна стандартна безликість, тип «від» і «до», а все, що виходить поза межі їх мірки, то вже й «вилазка клясового ворога». Гаїна мусить знаходити виправдання свого існування, бо як повірити їм, то що ж лишається? Повіситись. Віра в своє призначення охороняє її, як панцер, проти нищівних променів зневаги, пущених на неї...
Гаїна інколи питає себе, — нащо вона сама собі це розказує? — Нема ж кому! Тут у Бучі — туманіє з нудьги. Вже сезон на торфрозробках давно закінчився. Поїхати б у неділю до книгозбірні, — туди їй шлях заказаний. Хоч як відчуває вона недостачу книгозбірні, а ще довго-довго доведеться витримувати карантин, поки не буде Гаїна цілком вільна від своєї пристрасти. Про свою спробу запитати Пагубу, чого він такий сумний, вже перестає думати, вже все в минулому, а от — щодалі, то соромніше, що так наскочила. І тепер одне з двох: або нудьга, або приниження. А це ж було єдине місце, де чулася між подібними істотами, де живила мозок. Як би було добре, коли б з минулої осени й до того пам’ятного дня не було ніяких «павутинок»! Чи то підскочила така пора, чи справді та людина мала щось особливе, невбгане в слова та думки? Гаїна хотіла б це знати, бо цим багато чого вияснилося б.
Бо чого ж з усієї маси людей, що проходили перед її очима, ніхто не будив її сплячки, не викликав аромату життя. А цей? Цей уяскравлював усе навколо, робив життя самоцвітною казкою, створював те учуднення, що наймиліше Гаїні за все на світі.
І от вона відмовила собі самоцвітного багатства. Заради чого? Все — її вдача! Все — її непоміркованість!
А головне — заїдає нудьга. Така нудьга, що навалюється на тебе чорним мішком і не дає дихати.
Під цією білою габою бучанської зими навіть і до Насті не дістанешся. У своїх міських ботиках Гаїна не ризикує вийти з хати далі, як до хлібної крамниці та контори будівництва, де бере та здає роботу.
І от одного весняного ранку вибралася вона до станції й поїхала до Києва.
31
У Києві, мабуть, морози й сніги, а тут на півдні вже в літньому всі ходять, цвітуть тюльпани. Навколо ланцюгом чорніють могили, степ уже зораний і засіяний…
Майя розходиться з чоловіком. Звичайно, ці історії відбуваються дуже драматично. А тут нічого такого драматичного не діється. Як зазеленіли акації, Майя повідомила, що виїжджає на курорт у товаристві свого інженера. Микола навіть допомагає їй збиратися, купив валізку. Відпровадив із малим Атійком до станції, і махав навздогін поїздові рукою. Акації вже скоро зацвітуть, запахне ними, аж учадієш...
Удома Атійко перейшов у руки воркітливої няньки-бабусі, що вміла співати колискових пісень та купала-годувала малого. Чи вміє бабуся й казки розказувати? Ага, то добре, ось як син підросте…
— А що, вже Майя більше не вернеться? — питає бабуся.
— Та чого? — одверто признається Микола. — Може коли в гості загляне… Але зате ось скоро сюди приїде моя мама…
От, як то воно все само собою розв’язується! Коли б тільки з тим інженером не зірвалося. Але Майя не пропаде, знайде собі раду. Шкода тільки, що вона не подбала «законно» прикріпити собі нового чоловіка.
Чому це так? Скільки тут була ця жінка, Микола не мав смаку до своїх тем, не розкрив жадної книжки, що привіз із собою. Якийсь невидний дух беззмістовної метушні привезла вона з собою, й дух той весь час витав у хаті.
Він розгортає навмання Геродота — і книжка розкривається якраз на сторінці, де розказується сумна історія Скіла. Мати його була чужинка і не прищепила Скілові любови до рідних скитських звичаїв... От, як добре, що Майя не прищепить уже Атійкові нелюбови до українських степів-звичаїв…
32
Це інколи налітає на Гаїну — велика радість, незміренне щастя. Пам’ятає раз, в студентські часи... Жила з двома дівчатами у перехідній кімнаті… всі порозходилися, нікого в приміщенні не було. І Гаїна була голодна. Не було ні хліба, ні грошей на хліб, а було тільки трохи гречаної крупи в торбинці та жменя цукру. Не було примуса, зварити. Щоб стишити голод, вона жувала цукор і крупу, а в голову приходили пісні, що цьому відповідали. Перша вийшла на кін бідна вдова, що орала свою гору, волочила, слізоньками примочила. І брат її на зиму не приймає, бо вона має багато дітей, але вона обіцяє: «Як ти будеш обідати, то я вишлю дітей з хати». За нею прийшла та, що просить нерідную матінку поколисати її дітей. «Бодай же ти не діждала, щоб я твої дрібні діти колисала», відказує мачуха. І тоді приходить на допомогу одвічно щедра українська природа: «Буде вітер повівати, буде мої дрібні діти колисати. Буде дощик накрапати, буде мої дрібні діти умивати!»...