— На шляху між Сусами та Парсастахрою його знають усі... Коли Дар'явауш збирався завоювати Скіфію, то зібрав дуже велику рать. Повів за собою й усіх трьох синів цього Еобаза. В мого батька теж забрав мене й чотирьох моїх братів, навіть Камбіс не робив такого, а лишав бодай одного сина в сім'ї... В Скіфії всі четверо моїх братів наклали головами, повернувся додому тільки я... Тож Еобаз і пробився до царя перед тим походом на Скіфію, каже Дар'яваушеві: «Батько персів Куруш залишив мене моїм батькам, залиш мені й ти одного сина, а тих двох забирай, коли вже так треба, бо не буде кому подати мені на старість кухоль води, та й діти моїх синів помруть із голоду; залиш, каже, одного сина мені...» Ну, цар подумав, подумав та й каже цьому Еобазові: так і так, мовляв, коли ти гарненько просиш, то залишу тобі не одного, а всіх трьох твоїх синів, а Скіфію якось і без них завоюю. Зараз тобі їх привезуть — роби з ними, що хочеш, хай дарують тобі боги довгі літа... На те воно й вийшло: Еобазові привезли возом усіх трьох синів, але перед цим повідрубували їм голови... А тепер, мовляв, що хочеш, те з ними й роби. Еобаз побачив мертвих синів — і не витримав, стратився розуму. Оце вже двадцять п'ять років і ходить восени з Парсастахри до Сус, а з настанням тепла — із Сус до Парсастахри. Хоче попросити в царя, щоб залишив йому бодай одного сина.
— А в нього хтось є?
— Жінка померла з горя, ще як почула про смерть усіх синів, а невістки та онуки сконали від голоду.
Крісло судді Сісамна
Позаду, трохи ліворуч од дороги, почулося прикре тріщання, неначе хтось роздавив тонкий грецький глек. Утана озирнувся й побачив тінь людини, яку враз поглинула темрява. Але місце, де роздушили той глек, він запам'ятав дуже добре — запам'ятав не очима, а вухами. Заспокоївши коня, Утана обережно витяг лука з припасованої до сідла тули, так само обережно наставив легку стрілку й пустив на звук. З темряви почувся глухий стогін і передсмертне хрипіння. Раб Утани грек Алківіад зіскочив зі свого коня, підійшов до господаря й прошепотів:
— Їх було двоє, другий сховався...
— А цей хто?
— Одягнений вівчарем, але під вівчарським кожухом два добрих кинджали.
Раб простяг Утані свою здобич, той уважно обмацав кинджали й стромив до тули з луком та стрілами.
Коли раб знову всівся верхи й ляснув свого коня долонею по крупі, в нічній темряві не стало інших звуків, окрім стриманого форкання ненатомлених коней та перестуку восьми некованих копит.
За перестріл од Східної брами міста Сус Утана спинився. З кущів не криючись вийшли двоє слуг і забрали їхніх коней: далі мав іти лише раб Алківіад.
Столиця спала, не спали тільки сторожа та священні пси, які в розташованій неподалік невидимій у пітьмі Вежі Мертвих розкошували трупами щойно померлих мешканців столиці. Пси до живих не мали діла, а сторожу Східної брами вже давно підкупив Алківіад. Цьому грекові Утана беззастережно вірив. Греки взагалі були найвідданіші раби, а він ще й пообіцяв цьому Алківіадові волю, якщо той зуміє довести задуману справу до щасливого кінця.
Утана був зятем Царя царів Дар'явауша — мав за дружину цареву сестру Артаїнту, а тепер ішов серед ночі з лихим заміром проти свого богорівного шуряка.
Цей замір народився в Утаниній душі давно, ще коли Дар'явауш і не мріяв про царську багряницю та золоту тіару, а сам Утана був простим тисячним воєводою. Ще коли царем був син Батька персів — Камбіс.
Тоді на одному з дев'яти суддівських крісел сидів Сісамн — Утанин батько, який замолоду допомагав Курушеві розбудовувати Перську державу, а на старість, уже після смерті Куруша, змушений був обійняти посаду царського судді, хоча душа його плакала за вогнем шпарких ратей та знегодами походів.
І з ним сталося те, що мало статись: він знехтував царський указ...
До Сісамна привели на розправу Багея — старого сотника полку «безсмертних». Багей перед черговим далеким походом розпустив своїх списоносців по домівках, щоб навідали жінок, діток та старих батьків.
Коли настав час рушати, Багей недорахувався кількох наймолодших воїв, яким уперше було довірено списи та короткі мечі. За указом іще покійного царя Куруша, кожен воєвода, який не зміг утримати підлеглих у покорі, мав бути скараний на горло.
Усе це мусило відбуватися нібито за волею безстороннього царського судді. Але Сісамн знав Багея з юнацьких літ і не міг бути безстороннім до ратного товариша, який стільки років ішов з ним плечем до плеча, хоч був простого селюцького роду й аж у п'ятдесятирічному віці став сотником, тоді як він, Сісамн, уже очолював увесь десятитисячний полк «безсмертних».
Замолоду, коли Сісамн був лише сотником, той Багей урятував йому життя, а тепер він мусив одрубати своєму рятівникові голову, як того вимагав суворий царський указ.
І все-таки Сісамн не зміг переступити через багаторічне ратне сподвижництво.
— Хай мене потім самого звелять порубати на шматки, але я не підійму руки на Багея, — заявив царський суддя Сісамн. — Адже перед тривалими походами навіть Батько персів дозволяв своїм воям відвідувати домівки, бо ж багато хто мусив скласти голови по чужих краях.
Тим більше, що «втікачі» потім наздогнали свою сотню.
Але чутка про зухвале рішення судді Сісамна докотилася до Курушевого сина Камбіса, який після батькової загибелі став перським царем.
Камбіс не зносив анінайменшого непослуху, навіть якщо той непослух був кориснішим і розумнішим від рабського виконання його часто безглуздих наказів.
— Сісамна вбити, злупити з нього шкуру, видубити її, обтягти нею те крісло, на якому він сидів, а царським суддею замість нього настановити його ж сина Утану. Хай судить на тому кріслі й пам'ятає, як небезпечно судити всупереч волі Царя всіх на світі царів!
Слухняні цареві судді звинуватили Сісамна в хабарництві, мовляв, його підкупив сотник Багей, і привселюдно стратили. А потім так само привселюдно — для науки іншим — виконали царський наказ до кінця.
Те страшне крісло обтягли видубленою шкірою нещасного Сісамна саме напередодні єгипетського походу.
Утана лишився в Сусах на посаді царського судді, але він охочіше дав би одрубати собі руку, аніж доторкнутися до жахливого крісла. Утані здавалося, що батькова душа живе в тому кріслі, все чує й усе бачить. І волає про помсту до сина свого.
Єгипет було несподівано для всіх завойовано, хоч Утана й бажав поразки військові перського царя. Досі Утану рятували добрі друзі покійного батька, та незабаром до Персії мав повернутися цар Камбіс. Тоді Утану вже ніхто не міг порятувати.
Утана вирішив утекти з Персії й сховатися від гніву жорстокого, неврівноваженого Камбіса в щонайдальших краях, куди не сягали перські списи; він почав спродувати майно й потайки запасатися сріблом, та несподівано надійшла чутка про неславну Камбісову смерть.
На той час Утана вже був одружений з рідною сестрою Дар'явауша — Артаїнтою. Він охоче підтримав брата своєї дружини, який зазіхнув дуже високо — аж на царський стіл. Перемога Дар'явауша мусила принести щастя Утані. Оте страхіття в Домі царського правосуддя, яке снилося йому навіть ночами й після якого він прокидався в холодному поту, нарешті мусило піти в непам'ять.
Дар'явауш, завдяки вдалому для нього скупченню зірок на небі (так потім оголосили мідійські маги та халдейські жерці), після придушення заколоту мідян на чолі з магом Бардьєю-Гауматою став перським царем. Утана ж зробився царевим зятем і найщасливішою в світі людиною. Тепер він не мусив сідати в оте жахливе крісло, на саму згадку про яке його кидало то в мороз, то в окріп.
Дар'явауш настановив свого зятя Утану воєводою десятитисячного полку «безсмертних», увільнивши від посади царського судді, на яку Утану був прирік жорстокий син Батька персів. Утана дуже тішився. Адже воєводою «безсмертних» був за царя Куруша й Сісамн!
Життя мовби само помстилося за страдницьку смерть Сісамна та за збиткування над його сином.
І все-таки в житті Утани й досі не все було гаразд.
Одразу після того, як Дар'явауш став царем, Утана попросив оддати йому те крісло. Думав учинити над ним обряд поховання й пожертвувати богові вогню. Коли немає чого давати священним коршунам та священним псам, вогонь — найкраще заспокоєння для душі небіжчика.