— Кожній людині боги веліли продовжувати свій рід, — відповів він вбраному в тугу й негнучку хламиду з рудої небіленої вовни (Солон саме збирався в далекі мандри, на пристані Пірея його чекав уже готовий до відплиття корабель).
— Всі ви такі, скіфи, — сказав він царевичеві, який навчив афінських і фіванських гончарів крутити круг ногами. — Приятелюєте з чужинцями та чужинками, а тільки-но надходить час одружуватися — шукаєте собі жінку серед своїх, скіфських дівчат.
Це було не зовсім те, що раптом так наполегливо потягло царевича додому. Головної причини він і сам не знав. І все-таки то була нездоланна сила. Колись він бачив синицю, яка жалібно пищала, стрибаючи все нижче й нижче з куща додолу, де на неї вже чекав, роззявивши пащу, голодний вуж... Видіння дитячих років лише на мить промайнуло в голові, але царевич іще довго не міг позбутися неприємного враження від нього.
Ідучи тепер поряд з кізікійським ефором, царевич намагався думати про щось інше, а не про вужів і синиць. І все-таки його не полишало відчуття непевності.
Можливо, та непевність виходила від намагання греків утягти його в щось не вельми пристойне?.. Адже чужинцеві не личило вшановувати іноплемінних богів... Але тепер про це годі було думати: він не заперечив кізікійському ефорові одразу, отже, мовби погодився з ним.
З настанням ночі на душі в царевича ставало чимраз тривожніше. Заспокоївся він аж після того, як на вузеньких вуличках Кізіка з'явився величезний натовп одягнених у біле городян. Багато хто мав у руках смолоскипи, які тріщали, порскали іскрами й ширили навколо збадьорливий дух кедрової живиці.
— Бери ось, царевичу! — сказав ефор-кізікієць, подаючи йому такий самий смолоскип.
Царевич хвилину вагався, й коли зрештою перебрав смолоскип, кілька вогняних краплин живиці скрапнули й упекли йому ногу. Згодом царевич згадає той випадок — то боги застерігали його, але він не схотів прислухатися до їхніх застережень, хоча нібито ж належав до семи наймудріших у світі мудреців. Царевич ішов разом з усіма посвяченими в таїнство Матері Богів кізікійцями, не покинув їх навіть тоді, коли нарешті справді мав би покинути. Бо спочатку попереду процесії почувся прикрий вереск, потім вибухнув загальний моторошний сміх, тоді знялося неймовірне ревище, яке покотилося луною через мури аж на заміські горби. Посвячені в таїнство почали один по одному здирати з себе одяг, скручували його й крутили ним над головами, наче збиралися пошпурити якнайдалі від себе, й при цьому вигукували непристойні слова, супроводжуючи їх зухвалими рухами. Дехто помітив, що гість, скіфський царевич, не робить того, що всі, й з погрозливими криками, вирячивши в нестямі очі, заходилися лякати його шкваргучими смолоскипами й здирати з нього плащ. Незабаром над царевичем утворилася мала купа...
Все, що відбувалось потім, здавалося царевичеві хворобливими нічницями, важким лихоманним сном.
Уранці він почувався дуже кепсько. Боліли всі кістки й м'язи, наче на ньому молотили снопи ціпами, від болю розколювалася голова. Але найдужче його мучило відчуття провини за не знати перед ким учинений злочин.
Таке вже з ним колись було.
Ще зеленим юнаком він потайки взяв батьків лук і пішов полювати на Бобровицькі драговини. Провалившись у підступній трясовині по шию, не маючи кого навіть гукнути на допомогу, він дивом вибрався із смердючого «вікна», скинувши з себе кований бляхами ловецький черес і важкі, набряклі водою чоботи. Разом із чересом у бездонну прірву болота пішов і той нишком узятий батьків лук. Якось уранці цар звелів бити канчуками рабів і молодих дружинників, намагаючись розшукати слід свого улюбленого лука. А старший царевич, злякавшись батькового гніву, сидів осторонь і мовчав. Тоді він малодушно змовчав, але потім, згадуючи той лук, щоразу відчував пекучий сором, хоча так ніхто й не довідався правди.
Сором відчував царевич і тепер.
Він поспішав геть із цього міста. Власник ладді кивав на важкі хмари й огинався, та царевич змусив його рушати в далеку путь.
— Борей сьогодні дме із Скіфії вельми холодний, — востаннє спробував його вмовити власник ладді, але царевич уперто стояв на своєму.
— Зі Скіфії завжди дме Борей, і цей вітер завжди буває холодний, — відповів він грекові, якого найняв за золотий перстень із синім камінцем.
Грек стенув плечима й подався до рабської в'язниці на пристані, куди здавав на ніч своїх веслярів-невільників.
Царевич збудив малого супутника й повів до ладді, хоча русявому хлопчикові страшенно хотілося спати — аж плечата тремтіли під холодним уранішнім вітром, ледь прикриті пілкою лляного полотна.
Застереження власника ладді були, як виявилося, слушні: над обід хвиля покрутішала, зустрічний вітер став такий різкий, що навіть раби за веслами почали мерзнути, довелось одягнути їм на голови та спини по складеному ріжечком кропив'яному мішку.
А потім човняр уже сам припустився помилки: замість кермувати попід самісіньким берегом, який за Кізіком утворював величезну затоку, він вирішив до початку бурі перескочити ту затоку навпрошки. Перескочити він її перескочив, але буря почалась тоді, коли ладдя опинилася під крутим і неприступним берегом скелястого мису.
Тепер берег став для мореплавців лихим згубником, а не добрим рятівником.
— Що робити? — підійшов до царевича власник ладді, але, не почувши відповіді, сердито вилаявся: — Не треба було мені тебе слухати, боги затуманили мені мозок, було б не виходити в море, коли згори почав дмухати Борей!..
Він більше не підійшов до скіфського царевича, який також похмуро мовчав, лише заспокійливо гладив по скуйовдженій русявій чуприні свого малого супутника.
Цього хлопчика царевич побачив на невільницьких торгах у Спарті; малий був прикутий за мідний нашийник до колоди, на якій же й сидів, геть розмальований синцями та саднами, й спідлоба дивився на цікавого перехожого, який спинився перед ним.
— За що тебе так побито? — спитав перехожий.
— Бо хотів утекти.
— Господар погано тебе годує? — спитав царевич, глянувши під портик, на мармурових сходах якого сидів господар малого невільника.
— Скіфові краще смерть, ніж рабський нашийник! Якщо ти мене купиш, я й від тебе втечу, хоч прикуй мене двома такими ланцюгами! — з несподіваним запалом вигукнув малий.
Він говорив мов еллінський хлопчик з аттічного чи іонійського селища, й оті його слова не могли не дивувати. Царевич нахилився й заглянув у вічі хлоп'якові:
— То ти... скіф?
— Скіф! — з гордістю в голосі відповів хлопчик.
— А як зовешся? — вже рідною мовою запитав дорослий чоловік.
— Тут мене називають Скіфом, — неохоче по-еллінському відповів малий раб. — А свого справжнього імені я вже не пам'ятаю.
Дорослий запитав малого ще дещо, той майже все розумів, але сам говорити не брався, й це чомусь розчулювало царевича мало не до сліз. Він підкликав з-під портика того работорговця, якого вже давно зацікавила розмова перехожого з рабом. Работорговець усе швидко збагнув і заправив за свого малого раба більше, ніж за дорослого.
Дивний перехожий сплатив без балачок.
А потім йому запекло в грудях. То був повільний, але нестерпно пекучий вогонь, царевичеві здавалося, ніби лихі духи підземного світу вирішили ще за життя піддати його найстрашнішим пекельним тортурам, карі за так легковажно знехтувану землю дідів.
Отакий вогонь несподівано роздмухав у його серці викуплений ним на спартанському ринку юний земляк, який заповзявся будь-що позбутись рабського нашийника.
Тепер хлоп'як, якого царевич про себе назвав Божим даром, з надією й страхом дивився на старшого товариша, що віз його в обома забуті рідні краї. Він вірив старшому, наче небожителеві.
А старшого теж поймав страх.
Небо почорніло й лягло кошлатими грудьми на збентежене море, яке намагалось вирватися з тих смертельних обіймів. На стикові двох стихій боролися Титани Неба з Гігантами Води, й на полі тієї битви безсмертних маленька ладдя з кільканадцятьма смертними в ній здавалася нікчемною трісочкою. Було навіть дивно, як вона досі тримається між навислими пазурами хмаровища та лев'ячими гривами хвиль.