Усім наче заціпило.
— Це те, що всі хочуть бачити, але ніхто не хоче чути! — зареготав цар. Присутні теж вибухнули сміхом і сміялися довго й невтримно, аж поки він махнув другим єгипетським скіпетром у вигляді золотого бича або ціпа для обмолоту рису та пшениці. — Гей, там, у сінях! — вигукнув цар, а коли два раби ввійшли й хотіли вже впасти перед ним долічерева, володар величним рухом наказав їм піднести дарунок тиранові Мілета. Тепер уже ніхто не сміявся, дарунок був несподівано коштовний, навіть як на царя. Дарій витримав урочисту мовчанку й ласкаво виставив підошвою вперед свої єгипетські капці для вдячного поцілунку.
Гістіей вагався тільки коротку мить.
Відтак він почав ділити своє житло в перській зимовій столиці з птахом.
Тиран Мілета довго не міг збагнути значення цього царського дарунку, хоча значення неодмінно мало бути, Дарій нікому нічого не дарував просто так. Спочатку Гістіея переслідували оті Дарієві слова про істоту, яку всі хочуть бачити, а ніхто не хоче чути. Гістіей також зненавидів чарівного птаха, який нявкав голосом переляканого кота. Своїм багатим убранням Гістіей справді трохи нагадував оцього райського індика: мережаний на горлі червоним лавровим листям голубий хітон, зелене полотнище гіматіона, також мережаного меандром — червоно-золотим, що дуже нагадував розпущений хвіст ненависного птаха. Дарій змусив його, Гістіея, приїхати сюди, мовби шануючи його мудре слово, а насправді не хотів і чути, як ось цього строкатого павича.
Захотів побачити, але не захотів почути.
«Оце мені така віддяка за те, що я врятував життя йому й усій його державі», — в розпачі думав Гістіей. Він покладав на перського царя великі надії, сподівався, що той стане рідним батьком усім еллінським містам на узбережжі Малої Азії й на прилеглих до берега островах, а з їхніми правителями радитиметься, як радиться з дорослими синами сивий патріарх великої сім'ї. Та Дарій не виправдав надій Гістіея, який мріяв стати наймогутнішим, першим тираном, з ласки Дарія справедливим до співвітчизників царем. Дарій виявився пихатим володарем, йому приємно бачити навколо себе всіх підвладних правителів, але чути їхній голос і знати їхню думку він не хоче.
Ось як витлумачив був царський дарунок Гістіей у ті дні.
Та згодом він почав думати по-іншому. Це сталося тоді, коли перси під тим або тим приводом вирядили назад до Мілета всіх воїв-гоплітів, що були йому за особисту охорону та найближчих слуг. Тиран Мілета лишився вдвох із горбатим Теодором. Цар Персії не кликав Гістіея на наради царедворців та мудреців, але й не відпускав додому, тобто хотів мати при собі, але й надалі не хотів чути його голосу; Отже, виходило як з тим-таки павичем. І все ж було по-іншому.
Тепер Гістіей убачав інший смисл у тому царському дарунку, й на цю думку навела його вимушена самота. Він раптом звернув увагу на досі непомічене: що в золотої клітки не було дверцят, павич не міг з неї вийти... Якщо досі неуважливість перського володаря викликала в Гістіея ревнощі й відчуття приниженого самолюбства, то нині його посів страх.
Він вирішив не впадати передчасно в розпач, усе належало перевірити.
Гістіей наказав Теодорові осідлати коней мисливськими сідлами й приготувати лук та кілька мисливських стріл, однак горбатий слуга незабаром повернувся й розпачливо розвів руками, — мовляв, обоє коней здохли й віддані на пожирання священним псам.
— Тоді візьми в скриньці срібла й купи пару добрих коней на ринку.
Теодор знову повернувся ні з чим.
— Кінський ринок збирається за мурами міста, — сказав він, — а мене з брами не випустили, ще варта й гроші відібрала!
Гістіей надумав зробити останню спробу й пішов до брами сам, але варта і його не випустила за межі міста.
— Ми тебе не знаємо й не можемо випустити, — сказали вартові.
— Я правитель міста Мілета й друг царя персів!
— Це в тебе на лобі не написано, йди геть!
Гістіей заходився кричати й вимахувати руками, аж поки підійшов чільник вартових і взяв його за груди.
— Йди звідси добром і ніколи більше не повертайся, бо звелю скинути тебе з надбрамної башти! — просичав він.
Тиран Мілета пересвідчився, що також опинився в золотій клітці без дверей, як отой гідний Олімпа птах з гідним Аїда голосом. На думку спали переказані колись афінянином Мільтіадом слова скіфського князя Пугача, який назвав іонійських еллінів найкращими в світі рабами. Гістіей пошкодував, що свого часу допоміг Дарієві на чолі розгромленого війська врятуватися; гордому тиранові було гірко це визнавати, але слушність мав отой народжений в Афінах тиран Херсонеса Геллеспонтського — Мільтіад.
Гістіей звелів своєму вірному слузі Теодорові принести гострі ножиці й заходився наголо обстригати йому голову...
Тиран і слуга
Поява в Мілеті Гістіеєвого улюбленця всіх збентежила. Досі тиран ніколи не відпускав од себе Теодора далі як на сто кроків, а тепер Теодор прибився додому сам. У Мілеті знову буяло молоде літо, як і торік, коли Гістіей разом з перськими гінцями та кількома десятками гоплітів особистої охорони подався на виклик Царя царів Дарія. Де ж Гістіей? Мілетяни не уявляли свого життя без цього помірно жорстокого й помірно справедливого володаря, але незаперечного патріота свого міста.
То що ж з ним?
Городяни, прості й сановиті, багаті й геть убогі, марно допитувалися в Теодора. Теодор мовчав, лише, злізши з коня, трохи полежав на землі горілиць, щоб відпочив натомлений дорогою горб, і вже пішки подався до палацу тирана.
Своєї сім'ї в Теодора не було, він усі сили й душу віддавав служінню тиранові, дарма що той сприймав це як належне й не старався віддячити вірному слузі. Теодор навіть жив у комірчині біля буди раба-приворітника. Дійшовши до палацу, він тільки з порога заглянув до своєї комірчини й подибав сходами нагору, де за Гістіея збиралися державні мужі. Але нагорі панувала тиша, й тоді Теодор підійшов до дверей жіночої половини палацу й заходився розпитувати, де можна знайти Арістагора.
— Тепер вони збираються на ринку, мов перекупники! — відгукнулася якась жінка, не відчиняючи дверей. Теодор упізнав голос, — то була господиня дому цього, — проте не став себе називати й стомленою ходою подався до ринкової площі.
Арістагора він упізнав не враз — мілетський стратег посивів і відпустив довгу бороду, мов дельфійський жрець.
— Маю до тебе наказ від господаря міста, — мовив Теодор до Арістагора.
— Мілет уже відмовився від тиранії й перейшов до народовладдя, — відказав Гістіеєвому слузі Арістагор. — Оце прітани міста, говори при них. Бо я лише один з прітанів. Я просто стратег.
Колись борода в нього була лопатиста, тепер стала довга й вузька, але любов побалакати лишилася при ньому. Поряд сиділи на лавках чи стояли інші прітани, серед яких вирізнявся пишним убранням відомий на всю Елладу літописець, мандрівник і збирач міфів Гекатей.
— Говори сміливіше! — підохотив він Теодора.
Але горбатий посланець тирана нетерпляче сіпнув Арістагора за густо набраний складками білий хітон:
— Гістіей послав мене саме до тебе. Ходімо в твій дім! — і наполегливо потяг сивобородого стратега з ринкової площі.
Обійстя мілетського стратега було неподалік, і звідси видніли два довгі пагорби, порослі сизими заростями прадавніх олив. Уже за вуличним портиком Теодор запитав стратега:
— В твоєму домі ножиці є?
Арістагор здивувався:
— В якому ж еллінському домі немає ножиць!
— Тоді звели комусь, хай принесуть.
Тепер господар дому почав дещо розуміти. Гістіей, певно ж, не хотів, щоб його грамота потрапила до рук персам, написав її на полотнині й хитро зашив у згинках дорожної хламиди свого горбатого вісника; ось чому вимагає ножиць Теодор.
Та коли рабиня принесла ножиці, гонець, почекавши, поки вона вийде, простяг їх Арістагорові: