Минають пори року, зима, за нею — літо. Як давно я не бачив людей! Вже й не знаю, як воно було раніше — у Форест-Сайді, в Порт-Луї. Мананава — безмежна. Єдина людина, яка зв’язує мене із зовнішнім світом, це Лаура. Коли я розповідаю про неї, Ума каже: «Мені б хотілося познайомитися з нею». А потім додає: «Це неможливо». Я розповідаю про Лауру, коли вона йде жебракувати гроші у багатих, в Курепіпе, у Флореаль, для бідних, для жертв тростини. Про дрантя, яке вона збирає в багатих будинках, аби з нього пошити савани для старих індіанок, які ось-ось помруть. Ума каже: «Ти мусиш повернутися до неї». Вона промовляє це силувано, її голос напружено бринить, мені стає боляче.
Ця ніч холодна й прозора, зимова ніч, схожа на ніч на Родриґесі, коли ми лежали на піску Англійської затоки і дивилися, як на небі спалахують зірки.
Усе мовчазне, все завмерло, на землю опустився час всесвіту. Лежачи на килимі з вакоа, загорнувшись разом з Умою в армійську ковдру, я дивлюся на зірки: на Оріон на заході і на притиснутого до вітрила корабля Арґо Великого Пса, де сяє нічне сонце — Сиріус. Люблю говорити про зорі (і не відмовляю собі в цьому), голосно називаю їх, наче відповідаю на батьків урок, крокуючи поруч з ним Алеєю Зірок: Арктур, Денебола, Беллатрікс, Бетельґейзе, Акомар, Антарес, Шаула, Альтаїр, Андромеда, Фомальгаут…
Раптом над нами на небесному склепінні починається зорепад. Зусібіч огняні риски креслять ніч, потім гаснуть, одні дуже швидко, інші — так довго, що ще тривалий час їхнє світло подразнює сітківку наших очей. Ми підвелися, аби краще бачити, задерши голову, стоїмо вражені. Я відчуваю, що Ума тремтить усім тілом. Я хочу зігріти її, але вона відштовхує мене. Доторкнувшись до її обличчя, я відчуваю, що вона плаче. Потім біжить у ліс, ховається за деревами, аби більше не бачити цих вогняних стріл, які пронизують небо. Коли я наздоганяю її, вона починає говорити своїм хрипким, розгніваним і стомленим голосом. Каже про горе і про війну, яка має ще раз повернутися, про смерть своєї матері, про манафів, яких женуть звідусіль і які мусять покинути Маврикій. Я намагаюся заспокоїти її, хочу сказати, що це лише аероліти!
І не наважуюся їй сказати про це, а до речі, це справді аероліти?
Крізь листя мені видно, як блукаючі зорі тихо ковзають по крижаному небу, тягнучи за собою інші світила, інші сонця. Знову буде війна, можливо, небо знову палатиме від вибухів бомб і пожеж.
Ми довго стоїмо під деревами, тісно притулившись одне до одного, намагаємося уникнути знаків долі. Потім небо знову стає спокійним, зірки починають сяяти. Ума не хоче повертатися в гори. Я загортаю її ковдрою і засинаю, сидячи поруч з нею, схожий на непотрібного вартового.
Ума пішла. Під дахом з гілля, з якого скапує роса, залишився лише килимок з вакоа, де вже й слід її вичах. Хочу вірити, що вона повернеться, і, щоб не думати про це, йду до струмка промивати в лотку пісок. Навколо мене гудуть комарі. Пурхають стрижі, перегукуючись своїми глузливими голосами. Час від часу мені здається, що у лісовій гущавині я бачу постать юнки, яка біжить у чагарях. Але це лише мавпи, вони втікають при моїй появі.
Чекаю її цілими днями біля джерела, до якого ми ходили по червоні гуаяви. Чекаю її, граючи на трав’яному пищику, тому що саме так ми домовились виказувати себе. Пригадую, коли я чекав Дені, коли чув скрипучий сиґнал у високих травах, наче тріщить якась дивна комаха: іди, іди, іди…
Але тут ніхто не відповідає. Настає ніч, ховає долину. Видніються тільки гори, що оточують мене, Бриз-Фер, Маккавей і вдалині, перед металевим сяєвом моря — Морн. Разом з припливом здіймається вітер. Пригадую, що казав Кук, коли вітер гудів в ущелині. Він казав: «Слухай! Це стогне Сакалаву, тому що білі скинули його з гори! Це голос великого Сакалаву!» Я слухаю цей плач, дивлячись на світло, що згасає. У мене за спиною червоне каміння кручі ще гаряче, а внизу розкинулася долина з усіма своїми димами. І мені здається, що будь-якої миті в лісі я почую звук кроків Уми, відчую запах її тіла.
Англійські солдати охороняють табір біженців на Чорній річці. Ось уже багато днів ряди колючого дроту оточують табір із забороною заходити чи виходити. Ті, що перебувають у таборі, мешканці Родриґеса, коморці, люди з Дієґо Суареза, з Аґалеґа, кулі з Індії чи Пакистану, чекають перевірки. Ті, чиї папери не оформлені належним чином, будуть змушені повернутися додому, на острови. Цю новину мені повідомив англійський солдат, коли я хотів зайти до табору, аби знайти Уму. У нього за спиною, в куряві між бараками, я помічаю дітей, які бавляться на сонці. Через злидні горять тростинові поля, вони розпалюють у людях гнів, який потьмарює розум.