Птахи нас помітили, почали літати навколо піроги. З криками кружляють крячки, альбатроси, чорні фреґати, велетенські баклани, олуші.
Острів лише за якихось п’ятьдесят сажнів з правого облавку. Від лаґуни йде піщана банка, а до відкритого моря — скелі, на яких розбиваються океанські хвилі. Ума підійшла до штурвала, каже мені тихо, майже на вухо:
— Як гарно!..
Я ніколи не бачив стільки птахів. Їх тисячі на скелях, білих від посліду, вони поважно походжають, літають, сидять, а шум їхніх крил нагадує гул моря. Хвилі накочуються на рифи, покривають скелі сліпучим каскадом, але бакланам байдуже. Вони розкидають свої широкі крила, вітер підносить їх над водою, що прибуває, потім вони знову опускаються на скелі.
Над нами галасливе скупчення птахів. Вони кружляють навколо піроги, затуляючи небо, летять проти вітру, розправивши свої величезні крила, повернувши чорну голову до ненависних чужинців. Їх стає все більше й більше, їхні пронизливі крики просто оглушують нас. Деякі з них нападають на нас, пікірують на корму піроги, ми змушені ховатися. Ума злякалася. Притискається до мене, затуляє вуха руками:
— Їдьмо звідси!
Я кладу стерно на правий облавок, вітрило, ляскаючи, наповнюється вітром. Баклани нас зрозуміли. Вони віддаляються, набирають висоту і, кружляючи, продовжують стежити за нами. На скелях птаство перестрибує через буруни піни.
Нам з Умою все ще лячно. Ми втікаємо за вітром і ще довго після того, як покинули берегову зону острова, чуємо пронизливі крики птахів і свист їхніх крил. За милю від острова Бакланів ми знаходимо інший острівець, розташований на кораловому рифі. На півночі океанські хвилі з громовим гуркотом накривають скелі. Тут майже нема птахів, за винятком кількох крячок, які ширяють над берегом. Як тільки ми причалюємо, Ума знімає одяг і пірнає. Я бачу, як її темне тіло рухається в товщі води, потім зникає. Багато разів, піднімаючи гарпун, вона спливає на поверхню, аби подихати.
Я теж роздягаюся і стрибаю. З розплющеними очима пливу до самого дна. В коралах живуть тисячі риб, назви яких мені невідомі, вони сріблястого кольору, з жовтими і червоними смугами. Вода дуже тепла, я без зусиль опускаюся до коралів. Дарма шукаю Уму.
Коли повертаюся на берег, витягуюся на піску, слухаю шум хвиль позаду себе. Крячки ширяють на вітрі. Є навіть кілька бакланів, вони з криками прилетіли зі свого острова, аби подивитися на мене.
Коли білий пісок вже висох на моєму тілі, тільки тоді Ума виходить з води. Її тіло сяє у сонячних променях, ніби чорний метал. Навколо талії у неї заплетена ліана, на яку вона почепила свою здобич — чотири рибини, одного імператора, одного капітана, двох лящів. Вона стромляє гарпун у берег, вістрям догори, відв’язує свій пасок, кладе рибу в яму, вириту в піску, яку прикриває мокрими водоростями. Потім сідає, обсипає себе піском.
Поруч я чую її ще хрипке від втоми дихання. На її темній шкірі пісок сяє, наче золота пудра. Ми мовчимо. Дивимося на воду в лаґуні, слухаючи могутній гул моря позаду нас. Наче ми тут уже багато днів, забувши про все на світі. Удалині на Родриґесі високі гори повільно змінюють колір, западини гаваней уже темні. Приплив. Лаґуна повноводна, насиченого темно-синього кольору. Форштевень піроги майже у воді, зі своїм гордим носом вона теж нагадує морського птаха.
Пізніше, коли сідає сонце, ми вечеряємо. Ума підводиться, пісок легким дощем стікає з неї. Вона збирає сухі водорості, уламки дерева, викинутого припливом. Своєю кремнієвою запальничкою я підпалюю хмиз. Коли спалахує вогонь, обличчя Уми освітлюється дикою радістю, яка мене так вабить до неї. З кількох мокрих тростинок Ума робить решето, на якому готує рибу. Потім пригорщами піску гасить вогонь і прямо на жар кладе решето з рибою. Запах смаженої риби наповнює нас щастям, невдовзі, обпікаючи пальці, ми поквапливо їмо.
Прилетіло кілька морських птахів, їх привабив запах риби. Вони креслять на сонці великі кола, потім опускаються на берег. Перш ніж їсти, дивляться на нас, схиливши набік голову.
— Вони більші не зляться, вони вже знають нас.
Баклани не сідають на пісок. Вони пікірують на шматки, хапають їх на льоту, здіймаючи хмари пилу. Навіть краби вилазять зі своїх нір, у них одночасно боязкий і грізний вигляд.
— Скільки народу! — каже Ума зі сміхом.
Коли ми доїдаємо, Ума чіпляє наш одяг на гарпун, і ми спимо на гарячому піску під цією імпровізованою парасолькою. Зариваємося у пісок один біля одного. Можливо, Ума так і засинає, поки я дивлюся на її обличчя із заплющеними очима, на її гарне гладеньке чоло, навколо якого вітер ворушить волосся. Коли вона дихає, пісок сповзає їй на груди, оголене плече сяє, наче камінь. Кінчиками пальців я пещу її шкіру. Але Ума не ворушиться. Вона повільно дихає, поклавши голову на зігнуту руку, поки вітер маленькими струмочками здуває пісок з її надзвичайно гарного стрункого тіла. Над собою я бачу порожнє небо і в дзеркалі лаґуни — туманний Родриґес. Морські птахи кружляють над нами, сідають на березі, за кілька кроків від нас. Вони більше не бояться, вони стали нашими друзями.