Я не припиняю думати про час, коли ми були щасливими у Букані, коли дні не кінчалися. Я тобі зичу, аби там, де ти є, також були гарні дні, зі щастям, хай навіть і без скарбу.
Підписала лист лише великою «Л», без слів прощання. Вона ніколи не любила ні потиску рук, ні обіймів. Ось що в мене від неї залишається цей старий аркуш індійського паперу у руці, ото й усе.
Ретельно складаю аркуш, кладу його до моїх паперів у скрині серед письмового приладдя. Надворі сяє полуденне світло, примушує каміння виблискувати на дні долини, робить гострішим листя вакоа. Вітер приносить шум припливу. Мухи витанцьовують при вході до намету, можливо, відчувають наближення грози? Мені здається, що я все ще чую голос Лаури, яка звертається до мене з того боку моря і вітру, а тут лише тиша й самотність засліплює мене світлом.
Іду навмання долиною, все ще у сірому піджаку, який мені завеликий, ноги натерті черевиками, які зсохлися. Іду тими слідами, які знаю, вздовж ліній Корсарового плану і його забаганок, план нагадує великий шестикутник, що закінчується шістьма вістрями і є не що інше, як зірка з печатки Соломона, що відповідає двом перевернутим трикутникам з якірних кілець.
Багато разів перетинаю Англійську затоку, блукаю поглядом по землі, слухаю відлуння власних кроків. Бачу і впізнаю кожен камінь, кожен кущ, на піску в дюнах, у гирлі Очеретяної річки, бачу сліди власних кроків, яких ще не змив дощ. Підводжу голову, в глибині долини бачу блакитні неприступні гори. Наче я хотів пригадати щось давнє, забуте, великий похмурий рів Мананави, можливо, те місце, де починається ніч.
Більше не можу чекати. Сьогодні ввечері, коли сонце сідає за пагорбами за піком Венери, іду до входу в яр. Поквапливо видираюся на уламки, що ховають вхід, ударами кайла роблю діри в схилах яру, ризикуючи бути похованим під обвалами. Більше не хочу думати про свої підрахунки, про віхи. Чую удари свого серця, хрипкий звук натужного дихання і гуркіт земляних і вапнякових обвалів. Їхнє падіння полегшує мій стан, звільняє від тривоги.
Затято кидаю уламки скелі вагою по фунтів сто, у базальтові стіни, на дно яруги, відчуваю запах селітри, який плаває у нагрітому повітрі. Як п’яний, гадаю, а п’яний я від самотности, від тиші, через це я трощу камені і сам собі кажу: «Тут! Там!.. Туди! Іще туди!..»
На дні яруги накидаюся на купу такого великого, такого давнього базальтового каміння, що не певен, чи воно скотилося з чорних пагорбів. Знадобиться багато чоловіків, аби зрушити їх з місця, але я не можу чекати приходу негрів з ферм, Рабу, Адрієна Меркюра чи Фріца Кастеля. Ціною величезних зусиль, пробивши пробний отвір у першому базальтовому камені, пробую просунути вістря кайла і тисну на держално як на важіль. Каменюка зрушується, я чую, як у глибоку яму обвалюється земля. Але кінець кайла ламається, я зриваюсь і страшно падаю на стіну протилежної скелі.
Довго лежу напівпритомний. Коли приходжу до тями, відчуваю, як по голові, по щоці стікає гаряча рідина — кров. Надто слабкий, аби підвестися, лежу на дні яруги, спираючись на лікоть, притискаючи до потилиці носову хустинку, аби вгамувати кров.
Незадовго до ночі виринаю зі свого заціпеніння від шуму, що лунає на вході до яруги. Не розуміючи, що відбувається через свій жахливий стан хапаю уламок, що залишився від кайла аби захищатися, якщо це дикий собака, чи можливо, голодний пацюк. Потому впізнаю тендітну постать Шрі, що темніє на тлі ще світлого призахідного неба. Він іде над краєм яруги, коли я кличу його, спускається вздовж схилу до мене.
У нього наляканий вигляд, але він допомагає мені підвестися, веде мене до виходу з яру. Від рани я ослаб, але кажу йому, наче настраханій тварині: «Нумо, ходімо, ходімо!» Разом ми йдемо вглиб долини до табору. Там на мене чекає Ума. Приносить води в казанку і з долоні обмиває рану і волосся, на яких запеклася кров. Запитує: «Ви так любите золото?»
Я розповідаю їй про схованку, яку знайшов під базальтовим камінням, про знаки, які вказують на ці камені і на цей яр, але роблю це гарячково і плутано, мабуть, вона думає, що я збожеволів. Для неї скарб нічого не означає, вона зневажає золото, як усі манафи.
Із закривавленою носовою хустинкою на голові їм страву, яку принесла Ума — сушену рибу і кір, борошняну кашу. Після їжі вона сідає поруч зі мною, і ми довго мовчки сидимо, дивлячись на ясне небо, яке буває перед настанням ночі. Морські птахи зграями летять над Англійською затокою до своїх притулків. Зараз я більше не відчуваю ні нетерпіння, ні гніву.
Ума поклала голову мені на плече, як у перші дні нашого знайомства. Я відчуваю запах її тіла, її волосся.