У якусь мить зупиняюся, аби подивитися на морську далечінь, таким море я ще не бачив — безмежним, сяючим і сліпучим від сонячного світла, перекресленим довгою шляркою мовчазних скель.
Вітер дме холодними поривами, від яких на очі навертаються сльози. Я сиджу на камені, аби відсапатися. Коли починаю йти, мені страшно, що я загубив Шрі. Примруживши очі, шукаю його на вершині гори, на темних схилах яруг. Коли я вже майже ладний відмовитися від пошуків, помічаю його в оточенні інших дітей, серед стада кіз, на іншому схилі гори. Кличу його, але від луни мого голосу діти втікають, разом з козами зникають серед чагарників і каміння.
Тут я помічаю сліди людей — якісь кола з каміння, складеного насухо, схожі на ті, що я знайшов, коли вперше потрапив до Англійської затоки. Зауважую також ледь помітні стежки в горах, я їх можу побачити тому, що дике життя, яке я веду протягом чотирьох років в Англійській затоці, навчило мене помічати сліди людей. Оскільки я збираюся спуститися з іншого боку гори, аби знайти дітей, раптом бачу Уму. Вона підходить до мене, мовчки бере за руку і веде на вершину скелі, туди, де невелика ділянка утворює якийсь нависаючий схил.
З протилежного боку урочища, на засушливому схилі вздовж висохлого потічка помічаю складені з каміння і гілля хижі, декілька крихітних, захищених від вітру кам’яними підмурками, оброблених ділянок землі. Собаки відчули нас, загавкали. Це манафське село.
— Тобі не можна йти далі, — каже Ума. — Якщо прийде чужинець, манафи будуть змушені переселитися далі в гори.
Ми спускаємося до північного схилу гори. Обличчям до вітру. Внизу — безкінечне море, темне, покрите бурунами хвиль. На сході — ультрамаринова гладінь лаґуни.
— Уночі видно вогні міста, — каже Ума. Вона дивиться на море: — А там можна побачити, як прибувають кораблі.
— Яка краса! — кажу я тихо. Ума присіла навпочіпки у своїй звичній позі, охопила коліна руками. Її темне обличчя обернене до моря, вітер грає волоссям. Ума повертається на захід, у бік пагорбів.
— Тобі треба спускатися, скоро стемніє.
Але ми сидимо, нерухомі під поривами вітру, не в змозі відірватися від моря, схожі на птахів, що звикли жити високо в небі. Ума мовчить, але мені здається, що я відчуваю все, що з нею коїться, її бажання, її відчай. Вона ніколи цього не каже, але через це вона так любить приходити на узбережжя, пірнати, запливати до скель з гарпуном і, сховавшись за виступом, спостерігати за людьми з узбережжя.
— Хочеш поїхати зі мною?
Від мого голосу чи від мого запитання вона підстрибує. Гнівно дивиться на мене. Її очі палають.
— Поїхати? Куди? Кому я потрібна?
Я шукаю слова, аби заспокоїти її, але вона грубо каже:
— Мій дід був марроном, як усі чорні маррони з Морна. Він помер від того, що йому жорнами розчавило ноги у млині, тому що він у лісі приєднався до людей Сакалаву. Після того мій батько приїхав сюди, на Родриґес, і став моряком, аби подорожувати. Моя мати народилася у Бенґалії, її мати грала на музичних інструментах, вона співала для Говінди. Куди я можу поїхати? У Францію в монастир? Чи до Порт-Луї, аби прислужуватися тим, хто послав на смерть мого дідуся, тим, хто купували і продавали нас, наче рабів?
Її рука була холодною, наче у неї була лихоманка. Раптом Ума підводиться, іде до схилу, на захід, туди, де розходяться дороги, туди, де нещодавно чекала мене. Її обличчя знову спокійне, але очі продовжують палати від гніву.
— Тобі час іти. Ти не повинен тут залишатися.
Я хотів попрохати її, аби вона показала мені свій будинок, але вона вже пішла, не озираючись, Ума спускається в темну долину, на якій стоять манафські хижі. Я чую голоси дітей, гавкіт собак. Швидко насувається пітьма.
Спускаюся схилами, біжу через колючі чагарі і вакоа. Більше не бачу ні моря, ні виднокраю, нічого, лише гірські тіні, які більші за небо. Коли дістаюся Англійської затоки, вже темно, тихо йде дощ. Під своїм деревом, у затишку свого намету згортаюся у клубок, нерухомо лежу, мені холодно і самотньо. Думаю про гуркіт розрухи, що наростає з кожним днем, він котиться, нагадує шум грози, його голос заповнює всю землю, і ніхто не в змозі не думати про нього. Цієї ночі я вирішую піти на війну.
Сьогодні вранці вони всі зібралися на вході до яру: Адрієн Меркюр, високий чорний чоловік із силою Геркулеса, колись він був «десятником» на кокосових плантаціях у Хуан де Нова, Ернест Рабу, Селестен Проспер і юний Фріц Кастель. Коли вони дізналися, що я віднайшов схованку, вони одразу прийшли, полишивши усі справи, кожен зі своєю лопатою і мотузкою. Якби хтось побачив, як ми перетинаємо долину Англійської затоки, вони з лопатами і своїми великими капелюхами з вакоа, я — попереду, бородатий і з довгим волоссям, у порваному одязі, голова ще перев’язана носовою хустинкою, то подумав би, що це маскарад, який відтворює повернення людей Корсара, що прийшов по свій скарб!