Свіже вранішнє повітря збадьорює нас, ми починаємо копати навколо базальтових каменів на дні яруги. Земля, пухка на поверхні, стає твердою, наче камінь, коли ми заглиблюємося. По черзі ми б’ємо кайлом, поки решта розчищає дорогу до найширшої частини яру. Тоді я здогадуюся, що це каміння і ця накидана на вході земля, які я прийняв за природну загату, що виникла внаслідок стікання води у русло висохлого потоку, насправді є розкиданою породою, яку люди Корсара викидали, копаючи схрони на дні яруги. Знову мені здається, що увесь яр є результатом людської творчости. Починаючи від простого розлому у базальтовій скелі, вони рили, копали, аби надати природного вигляду цій ущелині, яку дощова вода змінювала впродовж майже двохсот років. Це дивне враження, майже лякаюче, схоже на те, яке мають відчути дослідники, що серед тиші нещадного світла пустелі дістають на світ Божий стародавні могили Єгипту.
Близько полудня основа найбільшого базальтового каменя підкопана таким чином, що простого поштовху досить, аби зіштовхнути цю скелю на дно яруги. Разом ми упираємося у неї з одного боку, вона відкочується на декілька метрів, спричинивши осипання землі і каміння. Перед нами, прямо на точці, на яку вказує жолобок, викарбуваний на постійному камені вгорі на скелі, відкривається зяючий отвір, його ще погано видно через куряву, що зависла в повітрі. Не чекаючи, поки вона всядеться, я лягаю на живіт і вповзаю в отвір. Потрібна не одна секунда, аби мої очі призвичаїлися до темряви. «Що там? Що там?» Чую позаду себе нетерплячі голоси чорношкірих помічників. Після довгого споглядання діри відповзаю назад. Відчуваю запаморочення, кров гупає у скронях, пульсує у шийних венах. Очевидно, що й друга схованка теж порожня.
Ударами кайла розширюю отвір. Поступово починає з’являтися щось на зразок колодязя, який заглиблюється у підніжжя скелі. Дно колодязя утворене з тієї самої породи іржавого кольору, яка на дні яруги чергується з базальтовими виступами. Юний Фріц спускається в колодязь, де повністю зникає, потому вилазить. Хитає головою:
— Нема нічого.
Меркюр зневажливо знизує плечима.
— Це водопій для кіз.
Чи насправді йдеться про колишні водопої для стад? Але навіщо завдавати собі стільки клопоту, якщо Очеретяна річка за два кроки? Чоловіки йдуть геть зі своїми лопатами і мотузками. Я чую, як їхній сміх стихає, коли вони виходять з яруги. Лише юний Фріц Кастель залишився поруч зі мною, стоїть над зяючою схованкою, наче чекає моїх інструкцій. Він готовий продовжити роботу, ставити нові віхи, пробивати інші пробні отвори. Можливо, і його охопила та сама лихоманка, що й мене, та, від якої забуваєш про все — про світ, про людей — у гонитві за маревом, променем світла.
— Тут більше нічого робити. — Я кажу це тихим голосом, наче звертаюся сам до себе. Він дивиться на мене своїми блискучими очима, нічого не розуміючи.
— Всі схрони порожні.
Ми теж виходимо з розпеченої труби яруги. З висоти схилу я споглядаю простір цієї долини, темно-зелені купи тамариндів і вакоа, химерні нагромадження базальтових скель, а особливо той тоненький струмок кольору небесної блакиті, що в’ється до болота і дюн. Листя віялоподібних та кокосових пальм утворюють живу завісу перед морем, і, коли дме вітер, шум припливу звучить, наче сонне дихання.
Де тепер шукати? Там, у дюнах, на болоті, де колись хвилювалося море? У тих печерах на іншому березі, біля підніжжя зруйнованої вежі Командора? Чи там, нагорі, дуже далеко, у диких манафських горах, у витоках Очеретяної річки, там, де живуть стада кіз, у проваллях, схованих колючими чагарниками? Тепер мені здається, що всі лінії мого плану стерлися, що знаки, вкарбовані у каміння, були лише слідами бурі, ударів блискавки і витівками вітру. Я задихаюся від відчаю і стаю слабким. Мені хочеться сказати Францові:
— Це кінець. Тут більше нічого шукати, ходімо звідси.
Юнак з такою наполегливістю дивиться на мене, його очі сяють так променисто, що я не наважуюся передати йому свій відчай. Іду настільки впевнено, наскільки можу, вниз у долину, до табору під тамариндом. Кажу: