Коли ми переконалися, що колодязь порожній, який кумедний вигляд ми мали! Ми з Умою біжимо в дюни, перетинаємо очерет, перед нами з цвіріньканням злітають зграї срібних пташок. Ми поспіхом знімаємо одяг і разом впірнаємо у світлу воду лаґуни, таку теплу, що наші тіла ледве відчувають, що вже опинилися в іншій стихії. Ми пливемо під водою біля коралів, довго, не піднімаючись на поверхню. Ума навіть не намагається ловити рибу. Вона лише бавиться, наздоганяючи риб, виганяючи червоних капітанів з їхніх темних закапелків. Ще ніколи, відтоді як ми дізналися, що схованки для скарбів порожні, нам не було так весело! Якось увечері, коли ми дивилися, як над горами спалахують зірки, вона запитала:
— Навіщо ти тут шукаєш золото?
Мені хочеться розповісти їй про наш будинок у Букані, про наш безмежний сад, про все, що ми втратили, тому що саме його я шукаю. Але я не вмію цього висловити, і вона додає зовсім тихо, ніби сама собі:
— Золото нічого не варте, не треба його боятися, воно — наче скорпіони, які жалять тих, хто їх боїться.
Каже просто, не хизуючись, але твердо, переконано. Додає:
— Ви — інші, у вашому світі ви вважаєте, що золото — то наймогутніша і найнеобхідніша річ, через нього ви починаєте війни. Заради золота люди йдуть на смерть.
Від цих слів моє серце починає калатати, я пригадую, що завербувався. Якоїсь миті мені хочеться усе сказати Умі, але в мене стискається горло. У мене залишилося лише кілька днів, які я проведу поруч з нею, в цій долині, так далеко від світу. Як сказати Умі про війну? Вона для неї — зло, я думаю, що вона не вибачить мені й одразу піде.
Не можу їй сказати про війну. Тримаю її руку у своїй, дуже міцно стискаю, аби відчувати її тепло, вустами ловлю її дихання. Тепла літня ніч, вітер ущух, на морі — штиль, багато яскравих зірок, усе сповнене спокою і радости. Вперше, гадаю, я смакую час, який спливає без тривоги й бажань, лише із сумом думаю, що більше нічого з усього цього не зможе повернутися, що все буде зруйноване. Багато разів я майже готовий зізнатися Умі, що ми більше не побачимось, але її сміх, її дихання, запах її тіла, смак соли на її шкірі зупиняють мене. Хіба можна зіпсувати цей спокій? Я не в змозі запобігти тому, що буде розбито, але ще можу вірити в диво.
Щоранку, як і більшість мешканців Родриґеса, я стою перед будівлею телеграфу, чекаючи новин.
Повідомлення, що надходять з Європи, вивішують на веранді поруч із входом до пошти. Ті, що вміють читати, перекладають іншим на креольську. У тисняві мені вдається прочитати кілька рядків — йдеться про армії Френча, Хейга і про французькі війська Ланґла, Ларезака, про бої у Бельгії, небезпечний стан справ на Райні, фронт на Уазі поблизу Динан, в Арденнах, на Маасі. Я знаю ці назви, бо вчив їх у коледжі, але що вони можуть означати для більшости мешканців Родриґеса? Вони думають про ці назви як про острови, на яких вітер розхитує віялоподібне листя пальм та кокоси, де чути, як тут, безперервний шум моря на рифах. Я відчуваю непогамовний гнів, тому що знаю, за деякий час, можливо, за кілька тижнів, я буду там, на берегах цих незнайомих річок, на цій війні, яка змітає усі назви.
Сьогодні вранці, коли приходить юний Фріц, я роблю щось схоже на заповіт. З теодолітом востаннє вираховую східно-західну пряму, яка проходить точно через два знаки якірних кілець на обох окраїнах долини, визначив місце, де ця пряма перетинається з північно-південною віссю так, як на неї вказує компас, з незначним відхиленням згідно з небесною північчю. У точку перетину цих двох прямих, тобто у центр долини на березі Очеретяної річки, яка межує з заболоченою місциною, що утворює земляну косу між двома рукавами річки, я приніс важкий базальтовий камінь у вигляді стовпа. Аби доправити сюди цей камінь, я був змушений котити його разом з юним Фріцом дорогою, що проходила руслом річки, встеленим очеретом і товстим гіллям дерев. Прив’язав мотузку до стовпа, і, тягнучи й штовхаючи його по черзі, ми перетягли стовп на інший бік долини на відстань більше однієї милі до точки, яку на плані я назвав Б, вона міститься трохи вище земляного валу, який тягнеться до гирла і під час припливу заливається водою.
Ця робота забрала у нас майже цілий день. Фріц Кастель мовчки допомагав мені. Потім пішов додому.
Сонце було вже низько, коли зубилом, виготовленим холодним способом, і великим каменем замість молотка я починаю карбувати свій слід для майбутнього. На вершині стовпа я видовбав довгий, у три дюйми, жолоб, який збігається з прямою, що з’єднує східно-західні якірні кільця. Збоку стовпа на південному ребрі позначив основні репери, що відповідають віхам Корсара: велику літеру М, вона вказує на пік Командора, дві двокрапки на скелі::, жолоб, який означає рів і точку, яка вказує на найпівнічніший камінь на вході до гирла. На північній стороні стовпа за допомогою п’яти позначок показав п’ять головних віх Корсара: Шарлот, Білактер, гору Чотирьох Вітрів, вони утворюють першу шеренгу зюйд-зюйд-ост, і Командора і Пітона, які утворюють другий, злегка відхилений, кряж.