Мені хотілося також виґравірувати трикутники Корсарової решітки, вписані у коло, що проходить через якірні кільця і через найпівнічніший камінь, для яких цей стовп, я зрозумів, став центром. Але поверхня каменя надто нерівна, аби на ній можна було моїм тупим різцем вибити такий точний малюнок. Вдовольняюсь тим, що біля підніжжя стовпа великими літерами вибиваю свої ініціали — АЛ. Внизу дату римськими цифрами:
Цей день, поза сумнівами, останній мій день в Англійській затоці, мені хочеться скористатися літньою спекою, аби якомога довше поплавати у лаґуні. Роздягнувся в очереті перед пустельним берегом, там, куди ми приходили з Умою. Сьогодні все мені здається ще більш мовчазним, далеким, покинутим. Нема більше пташиних зграй сріблястого кольору, які злітають з пронизливими криками. Більше нема в небі морських птахів. Є лише солдати-краби, що біжать до намулу в болоті, здіймаючи клешні догори. Довго плаваю у дуже теплій воді, торкаючись коралів, які ось-ось відкриє море. З широко розплющеними очима дивлюся, як під водою пропливають мілководні риби, риби-собаки, морські голки перламутрового забарвлення і навіть одна риба-скорпіон, велична й отруйна, її спинні плавники наїжачились, наче такелаж. Зовсім близько від коралової греблі лякаю окуня, який, перш ніж утекти, зупиняється, аби подивитися на мене. У мене нема гарпуна, але навіть якби він у мене й був, певно, мені б забракло мужности застосувати це смертоносне вістря проти будь-якої з цих мовчазних істот і побачити, як від їхньої крови почервоніє вода!
На березі, в дюнах, я посипав себе піском і почекав, поки від вечірнього сонця він струмочками почне осипатися зі шкіри, так, як ми робили це з Умою.
Довго дивлюся на море, чекаю. Чекаю, що на берег підніметься Ума, в сутінках, із гарпуном з чорного дерева в руці, тримаючи кальмарів як трофеї. Тіні наповнюють долину, коли я повертаюся до табору. З тривогою, з надією дивлюся на високі сині гори в верхів’ях долини, наче сьогодні нарешті побачу людську постать у цьому кам’яному краю.
Чи гукав я її: «Ума-а»? Можливо й так, але таким слабким, таким придушеним голосом, що він навіть не викликав відлуння. Чому вона сьогодні, цього вечора не тут, коли я так потребую її? Сидячи на плескатому камені під старим тамариндом, я палю і дивлюся, як ніч приходить в низину Англійської затоки. Думаю про Уму, як вона слухала, коли я розповідав їй про Букан, думаю про її обличчя, на яке впало волосся, про смак соли на її плечі. Отже, вона знала все, знала мою таємницю, і коли прийшла до мене останнього вечора, то прийшла, аби сказати «прощавай». Через це вона ховала обличчя, і її голос був грубий і рішучий, коли вона говорила про золото, коли казала «ви, інші, великий світ». Від того, що я не зрозумів її, зараз я розгнівався — на неї, на себе. Гарячково ходжу долиною, потому повертаюся і сідаю під високим деревом, де вже настала ніч, перебираю папери, мапи. Все це більше не має жодного значення! Тепер я знаю, Ума не прийде. Я став таким, як інші, як люди з узбережжя, за якими манафи спостерігають здалеку, чекаючи, коли вони звільнять дорогу.
У нетривкому світлі сутінок біжу крізь долину, деруся вгору, на пагорби, аби заховатися від цього погляду, який зирить на мене одночасно звідусіль. Спотикаюся об каміння, чіпляюся ногами за базальтові брили, чую, як земля обсипається під ногами і падає вниз, у долину. Вдалині, проти жовтого неба гори чорні і щільні, без світла, без вогню. Де живуть манафи? На Пітоні, на Лімоні, на сході чи на Білактері над Порт-Матюреном? Але вони ніколи не залишаються на одному місці. Вони сплять на теплих попелищах своїх вогнищ, які гасять із заходом сонця, наче чорні маррони колись давно в горах Маврикія, над Морном. Я хочу піднятися вище, до гірських відрогів, але вже споночіло, я натикаюся на скелі, рву одяг, обдираю руки. Знову кличу Уму, тепер щосили: «У-мо-о», і мій крик відлунює в нічних яругах, наче крик ураженого звіра, мені стає лячно від луни, яку здіймає мій голос. Я напівлежу на схилі, чекаю, поки в долину повернеться тиша. Потім усе стає спокійним і чистим, невидимим уночі, я більше не хочу думати про те, що буде завтра. Хочу, щоб усе було так, наче нічого не сталося.