У мене зупиняється серце, мене паралізує від жаху. Хтось кричить: «Гази! Назад!» Ми біжимо до траншей, поквапливо робимо маски з носових хустинок, рваних шинелей, якогось лахміття, змочуємо їх своїм мізерним запасом води. Хмара рухається на нас, легка, страшна, мідного кольору на тлі вечорового світла. Вже їдкий газ потрапляє до легень, викликає кашель. Люди повертають назад, на їхніх обличчях ненависть, страх. Коли лунає команда відступити до Сен-Жюльєна, багато хто вже біжить, нахилившись до землі. Я думаю про поранених, які залишилися в шанцях, над якими зараз пропливає смерть. Теж біжу через поле, зоране снарядами, крізь обвуглені кущі, притискаю до обличчя змочену у брудній воді носову хустинку.
Скільки мертвих? Скільки ще здатних воювати? Після того, що ми бачили, після цієї смертельної хмари, яка повільно насувалася на нас, жовтої, золотисто-брунатної, наче захід сонця, ми чіпляємося за свої шанці і день і ніч невтомно стежимо за небом. Машинально рахуємо, скільки нас, сподіваємося повернути тих, чиї прізвища стали порожнім звуком, нічиїми: «Симон, Ланфан, Ґарадек, Шаффе… І Адрієн, малий рудий, Гордон, його звали саме так, Гордон… І Пом’є, Антуан, його прізвище я забув, він з Жолієтти, і Леон Берре, і Реймон Дюбуа, Сантей, Рейнер…» Це справді прізвища? Вони справді жили? Ми інакше думали про смерть, коли з такої далечини прийшли сюди вперше — героїчна смерть при світлі дня, кривава зірка на грудях. Але смерть брехлива й підступна, вона вражає потай, забирає людей уночі, вві сні, не питаючи. Топить у канавах, у брудних калюжах на дні шанців, душить під землею, заморожує тіла тих, що лежать в лазаретах, під дірявими наметами, тих, у кого смертельно бліде обличчя і сухоти в грудях, хто з’їдений дизентерією, пневмонією, тифом. Ті, що вмирають, непомітні, й одного дня ми зауважуємо їхню відсутність. Де вони? Можливо, їм поталанило і їх відправили назад, може, вони втратили око, ногу і більше не підуть на війну. Але щось говорить нам, якась особлива відсутність, якась тиша, що оточує їхні прізвища, каже — вони мертві.
Саме так, наче якась потворна тварина приходить уночі, під час нашого нетривкого сну оволодіває декотрими з нас, забирає, аби зжерти у своєму лігві. Від цього боляче, від цього пече всередині, про це не забуваєш, хай би чим ти займався. Після газової атаки 24 квітня ми більше не просувалися вперед, залишилися в траншеях, можливо тих, які ми почали рити півроку тому, коли тільки прибули. Тоді перед нами стояв ще не сплюндрований краєвид, купи знесилених від морозу дерев, ферми, оточені полями, пасовиська із дзеркалами ставків, обори для худоби, ряди яблунь, а вдалині — місто Іпр з кам’яною дзвіницею, яка визирала з туману. Зараз через приціл кулемета видно лише розкидану землю і обгорілі дерева. Снаряди залишили сотні вирв, знищили ліси і села, іпрівська дзвіниця висить, наче надломлена гілка. На зміну пекельному гуркоту бомбардування перших тижнів прийшла тиша і самотність. Вогняне коло звузилося, наче пожежа, яка все знищила і тепер згасає за браком палива. Зрідка чути гуркіт батарей чи видно шлейф диму з того місця, куди вцілили снаряди союзників.
Невже всі мертві? Якось уночі мені в голову прийшла ця думка, коли в бліндажі на ящику я сидів на варті біля кулемета. Аби притлумити бажання закурити, смокчу локричну паличку, яку мені дав канадійський солдат, імени якого я навіть не знаю. Ніч холодна, безхмарна, знову зимова ніч. Я бачу зірки, багатьох я не знаю, особливо тих, які є світилами північних небес. У світлі місяця, що сходить, дико понівечена снарядами земля здається ще більш нелюдською, пустельною. У нічній тиші світ людей і звірів спорожнів, він нагадує гірське плато у краю, з якого життя пішло назавжди. Присутність смерти, яку я відчув, така, що мені несила терпіти її. Підходжу до товариша, який спить сидячи, спершись спиною на стінку траншеї. Трушу його. Він отетеріло дивиться, наче не може пригадати, де він перебуває. «Іди подивися! Іди!» Я тягну його до спостережного пункту, показую йому крізь кулеметну бійницю цей крижаний краєвид у місячному сяєві. «Дивися, нікого нема. Все закінчено! Війна закінчилась!» Я розмовляю тихо, але тон мого голосу, мій погляд, певно, були страшними, тому що солдат відступає і каже: «Ти збожеволів!» Я повторюю таким самим придушеним голосом: «Дивись! Дивись! Кажу тобі, більше нема нікого, вони всі мертві. Війна закінчилась!» Підходять інші, вирвані зі сну солдати. Офіцер поруч, він голосно запитує: «Що відбувається?» Вони відповідають: «Він збожеволів! Каже, що війна закінчилась». Інші: «Він каже, що всі мертві». Офіцер дивиться на мене, ніби намагається зрозуміти. Можливо, й вони здогадаються, що це правда, що все вже скінчилося, тому що всі мертві. Офіцер прислухається до нічної тиші навколо нас. Потім каже: «Йдіть спати! Війна не закінчилась, і на завтра вистачить!» Мені каже: «Ви теж лягайте. Ви стомилися». Інший чоловік заступає на варту, я йду вглиб траншеї. Чую дихання людей, які знову заснули — єдині живі істоти на світі зарилися у пошматовану землю.