Схожі на комах, ми долаємо цю долину берегом великої заболоченої річки. Без кінця прямуємо тими самими шляхами, тими самими канавами, перекопуємо ті самі поля, риємо безкінечні шанці, не знаючи, куди ми рухаємося. Прокладаємо підземні ходи, коридори, тунелі крізь важку чорну і мокру землю, яка розповзається навколо нас. Не ставимо запитань, у нас не виникає бажання дізнатися, де ми і навіщо. День при дні цілими місяцями копаємо, риємо, згрібаємо землю, вздовж річки, біля пагорбів. У перші дні, коли ми прийшли на береги Анкру, ліворуч і праворуч рвалися бомби, ми навзнак кидалися в болото, слухали зловісний свист артилерійських снарядів над місцем їхнього падіння. Набої вибухали в землі, зносили дерева, будинки, і серед ночі спалахували пожежі. Але контратаки не було. Ми чекали, потому розпочали рити траншеї, підводи, запряжені віслюками, підвозили дерев’яні стовпи і цемент, бляху для покрівлі. Навесні йде тонкий і легкий, схожий на туман, дощ, що розсіює сонячне світло. Саме тоді з’явилися перші літаки, вони летіли над хмарами. Ми з Оділоном, кліпаючи очима, дивимося, намагаючись розпізнати, чиї вони. Літаки повернули і полетіли на південь. «Французи», — сказав Оділон. Навпроти, у фріців, є лише дирижаблі. Інколи видно, як вони підіймаються у вранішнє небо, схожі на великих, перев’язаних стрічками слимаків. «Побачиш, французькі аероплани прилетять і повибивають їм баньки!»
Оділон — мій товариш. Він родом з Джерсі, розмовляє зі смішним акцентом, який я не завжди розумію. Це вісімнадцятирічний юнак з ангельським обличчям. У нього ще нема бороди, від холоду у нього червоніє шкіра. Вже кілька місяців ми працюємо поруч, тулимося разом у одному закутку, аби перекусити і переночувати. По-справжньому й не розмовляємо, просто перекидаємося кількома словами, вдовольняємося запитаннями і відповідями. Він записався до армії пізніше за мене, а оскільки після битви під Іпром я отримав чин капрала, його я обрав собі за ординарця. Коли його хотіли відправити під Верден, я попросив, аби його залишили при мені. Відтоді, як я його зустрів, мені здається, що я мушу захищати його на цій війні, наче я — його старший брат.
Настали гарні дні з іще кращими ночами, з бездонним, повним зірок небом. Увечері, коли все спить, ми слухаємо кумкання жаб на болотах, що тягнуться вздовж берегів річки. Саме там бійці нашого підрозділу влаштовують перешкоди з колючого дроту, будують спостережні пункти, цементують фундаменти під гармати. Але вночі, коли не видно колючого дроту і шанців, що нагадують відкриті могили, можна, завдяки солодким жаб’ячим співам, забути, що йде війна.
На станцію Альбер прибув поїзд з кінськими трупами. Їх привезли також на двоколісних возах уздовж глинистої дороги до самого берега Анкру. Щодня вози привозять гори кінських скелетів і скидають їх у траву на полях біля річки. Ми чуємо каркання ворон, які супроводжують вози. Одного дня ми пішли вздовж берега Анкру, аби працювати в траншеях, перетнули велике вівсяне поле і стерню, на якій лежали трупи коней, що загинули на війні. Трупи вже почорніли й смерділи, над ними з криком кружляли ворони. Ми не новачки, ми всі бачили смерть товаришів, яких, зігнувши пополам, наче невидимим ударом кулака, відкидали назад кулеметні черги, тих, з яких набої випускали кишки чи вибивали з них мізки. Але коли ми проходили через поле, де лежали сотні скелетів мертвих коней, у нас підкошувалися ноги і нудота підходила до горла.
То був лише початок війни, але ми цього ще не знали. Тоді ми думали, що кінець боїв близько, що всюди, навколо нас, країна була порожньою, схожою на ці купи убитих коней. Попереду нас, наче море — пагорби, ліси, темні, попри літнє світло, майже нереальні, над ними мали право літати лише ворони.
Що там було? Вороги, мовчазні, невидимі, вони там жили, розмовляли, їли, спали, як ми, але ми їх ніколи не бачили. Інколи звук кулеметів, далеко, на північному заході чи на півдні, підказував нам, що вони все ще там. Чи надривне рокотання літака, що летів між хмарами і якого ми ніколи не побачимо.