Чую наказ: «В атаку!», його, як нещодавно, переказують офіцери. Знову біжу просто вперед, до снарядних вибоїн, де засипало німецькі кулемети. Вони справді тут, схожі на великих обгорілих комах, а тіла мертвих німців здаються їхньою поживою. Люди біжать щільними шеренгами до пагорбів. Кулемети, заховані в інших шанцях, поливають поле, вбивають по десятеро, по двадцятеро зараз. Разом з двома канадійцями скочуюсь у вирву, в якій лежить кілька німецьких трупів. Ми викидаємо трупи нагору. Мої товариші бліді, на їхніх обличчям — плями болота і кіптяви. Ми мовчки дивимося один на одного. Через гуркіт усіх цих гармат розмова неможлива. І думки також. З-за кулеметного щитка я дивлюся на вказану ціль: пагорби Тьєпваля так само темні і так само далекі. Ніколи нам до них не дістатися.
Близько другої години пополудні лунає сиґнал відступу. І тут обидва канадійці вистрибують з укриття. Вони так швидко біжать до річки, що я не встигаю за ними. Відчуваю дихання гармат попереду себе, чую завивання важких снарядів, які пролітають над нами. У нас лише кілька хвилин, аби дістатися до наших позицій у траншеях. Небо все в диму, сонячне світло, таке гарне сьогодні вранці, скаламутніло й померкло. Коли добігаю до траншеї, майже задихнувшись, я дивлюся на тих, хто там є, намагаюся на їхніх стомлених обличчях розпізнати очі, але в усіх порожній відсутній погляд, погляд людей, які уникли смерти. Шукаю погляд Оділона, і серце сильно калатає в грудях, тому що я його не бачу. Поквапливо пробігаю траншеєю до землянки. «Оділоне! Оділоне!» Люди дивляться на мене, нічого не розуміючи. Хіба вони знають, хто такий Оділон? Стількох не вистачає! Решту дня, поки продовжується бомбардування, всупереч будь-якій логіці я сподіваюся, що нарешті побачу над бруствером його безтурботне дитяче обличчя, його усмішку. Ввечері офіцер робить перекличку, ставить хрестики поруч з прізвищами відсутніх. Скількох не стало серед наших? Двадцяти, тридцяти? Певно, більше. Спершись на насип, я палю і п’ю гірку каву, дивлячись у таке прекрасне нічне небо.
Протягом кількох днів точилися розмови, що нас розбили під Тьєпвалем, так само як під Овіле і під Бомон-Амелем. Кажуть, що Жофр, головнокомандувач французькими військами, наказав Хейґу будь-якою ціною взяти Тьєпваль і що Хейґ відмовився посилати свої війська на нове бойовисько. Невже ми програли у цій війні?
Усі мовчать. Кожен швидко мовчки їсть, п’є свою теплу каву, палить, не дивлячись на сусіда. Тому що ті, які не повернулися, присоромили живих, вони турбують їх. Іноді, дрімаючи, я думаю про Оділона, як про живого і, коли просинаюся, очима починаю шукати його. Можливо, він поранений у шпиталі в Альбері чи його відіслали до Англії? Але в глибині душі я знаю, що він упав обличчям у багнюку на полі, попри це яскраве сонце над темною рискою пагорбів, до яких ми так і не змогли дістатися.