Під Комблем ми зустрічаємося з французькими військами. Вони ще виснажливіші, ще більш замордовані, ніж ми. Обличчя із запалими очима, у порваній формі, брудні. Дехто навіть без взуття, на ногах лише закривавлене ганчір’я. Під вартою — німецький офіцер. Солдати знущаються з нього, обзивають через газ, яким вони отруїли стількох наших. Він, дуже гордий, попри свою порвану форму, раптом відштовхує їх. Вигукує бездоганною французькою: «Але ви перші застосували гази! Це ви примусили нас битися таким чином! Це ви!» Тиша, яка настає, вражає. Кожен відводить погляд, офіцер повертається на своє місце серед військовополонених.
Пізніше ми вступаємо у село. Я ніколи так і не дізнався його назви, у сірому світанку вулиці порожні, будинки — суцільні руїни. Під дощем наші чоботи дивно відлунюють, наче ми прибули на край світу, на кордон з небуттям. Розбиваємо табір серед руїн, цілий день ідуть колони, фурґони Червоного Хреста. Коли припиняється дощ, хмари пороху затуманюють небо. Трохи далі, у траншеях, на які перетворюються вулиці села, знову чути гуркіт гармат і дуже далеко — гикання снарядів.
Біля вогнища з дощок на розі зруйнованих будинків канадійці, бійці територіальних військ, французи братаються, знайомляться. Інших ні про що не запитують, та вони й самі нічого не кажуть. Продовжують блукати вулицями, не знаючи, де притулитися, — виснажені. Вдалині постріли з рушниць нагадують ляскання шкільних петард. Нас занесло у незнану країну, у незвіданий час. Нас переслідує той самий довгий день і така сама безкінечна ніч. Як давно ми не розмовляли. Як давно ми не промовляли жіночого імени. Ми нутром ненавидимо війну.
Всюди навколо нас понівечені вулиці, розгромлені будинки. На дивом уцілілій залізничній колії лежать перекинуті випатрушені вагони. З них, наче у ляльковому театрі, звисають тіла. На полях, які оточують село, наскільки сягає око, лежать кінські трупи, великі й чорні, наче мертві слони. Над падлом кружляють ворони, примушуючи живих здригатися від їхнього пронизливого каркання. До міста заходять колони полонених, жалюгідних, змучених хворобами і ранами. З ними — віслюки, кульгаві коні, кістляві мули. Повітря — отруєне, димлять пожежі, смердять трупи. Тхне, наче з льоху. Німецький снаряд засипав тунель, де французи влаштувалися на ніч. Солдат, що заблукав, шукає своїх. Чіпляється до мене, повторює: «Я зі сто десятого піхотного. Зі сто десятого. Не знаєте, де вони?» У вирві біля підніжжя підірваної німцями каплиці Червоний Хрест поставив операційний стіл, на якому один на одному лежать живі і мертві. Ми ночуємо у траншеї Фрежикура, наступної ночі — в траншеї біля Залізних Воріт. Продовжуємо свій рух через долину. Вночі крихітні вогники артилерійських розрахунків залишаються нашими єдиними реперами. Перед нами — Сайї-Сайїзель у чорній хмарі нагадує діючий вулкан. Зовсім поруч стріляють з гармати, на пагорбах Батак, на півдні, у лісі Сен-П'єр-Вааст. Вуличні бої в селах, ніч з гранатою, з гвинтівкою, з револьвером. Заховані в підвалах кулеметники обстрілюють перехрестя, косять людей. Я чую скрегіт, вдихаю запах сірки, фосфору, серед хмар звиваються тіні.
«Увага! Не стріляти!» З вояками, яких я не знаю (французами, англійцями Хейґа?) падаю на дно шанців. Багнюка. Перебої з водою кілька днів. Від лихоманки згорає тіло, мене судомить від нудоти. Гіркий смак у горлі, я несподівано кричу: «Гази! Знову застосовують гази!..» Мені здається, що я бачу, як тече кров, безперервно затоплює шанці, ями, заливає зруйновані будинки, дзюркоче розореними полями, а небо на сході стає рожевим.
Мене несуть двоє. Тягнуть, підтримуючи під руки до намету Червоного Хреста. Я лежу на землі так довго, що стаю палаючим каменем. Потім мене везуть у фурґоні, мене трясе на вибоїнах, фурґон петляє, щоб об’їхати вирви від бомб. У шпиталі в Альбері лікар нагадує Кемаля Буду. Він міряє температуру, мацає живіт. Каже: «Тиф». Додає (але я думаю, що це мені наснилось): «Війни виграють воші».