Коли сонце сідає за нами, і я помічаю на воді тіні від вітрил, капітан Бредмер стає до керма. Стоїть, через сонячні відблиски на воді хмурить своє червоне обличчя, він зовсім не змінився. Я ні про що його не запитую, він сам розповідає про смерть стернового.
«Це було у шістнадцятому році чи може на початку сімнадцятого… Ми причалювали до Аґалеґа, коли він захворів. Лихоманка, пронос, марення. Прийшов лікар, оголосив карантин, тому що то був тиф… Вони боялися інфекції. Він не міг ні їсти, ні пити. Помер наступного дня, лікар так і не прийшов… Тоді, пане, я розлютився. Тому що ми їм не потрібні, я викинув усі їхні товари в море, перед островом, і ми пішли на південь, до Святого Брендона… він казав, що там він хотів закінчити життя… там ми причепили камінь йому до ніг, там опустили його в море, поблизу рифів, де глибина сягає сотні сажнів, а вода така блакитна… Коли він зник, ми прочитали молитви, а я сказав: стерновий, друже мій, ось ти і вдома, назавжди. Мир останкам твоїм. А інші сказали: „Амінь“… Два дні ми стояли біля атолу, погода була гарна, на небі — ні хмаринки, море було таким тихим… Ми стояли і дивилися на птахів, і черепахи плавали довкола корабля… потім упіймали кілька черепах, аби закоптити їх і пішли звідти».
Голос його зривається, вітер заглушує його. Старий чоловік дивиться прямо перед собою, кудись вище сповнених вітру вітрил. У світлі дня, що завершується, його обличчя стає обличчям стомленого чоловіка, якому байдуже, що буде далі. Тепер я розумію, що помилився: історія — завершена, тут і всюди світ більше не той. Відбулися війни, лиходійства, наруга, через це життя розладналося.
— А зараз, дивно, але я не знайшов собі стернового. Той знав про море все аж до самого Оману… Зараз корабель наче не знає, куди йому йти… Дивно, чи не так? Він був на ньому хазяїном, тримав його в руках…
Отож, дивлячись на це прекрасне море, на сліпучий пінний слід, залишений на непроникній товщі води, я знову відчуваю тривогу. Мені лячно знову опинитися на Родриґесі, лячно від того, що я там побачу. Де Ума? Обидва листи, які я написав їй, перший з Лондона, перед відправкою до Фландрій, другий — з військового шпиталю у Сасексі, залишилися без відповіді. Чи ж дійшли вони? І, взагалі, манафам пишуть листи?
Я не спускаюся до трюму на ніч. Загорнувшись у свою ковдру, сплю серед складених на палубі клумаків, поклавши голову на свій солдатський мішок, слухаючи, як вітер і море надимають вітрила. Потім прокидаюся, іду помочитися через фальшборт, сідаю на своє місце, дивлюся на зоряне небо. Який же він довгий, цей морський час! Кожна наступна година змиває з мене те, що я маю забути, наближає до вічної постати стернового. Чи ж не його я маю зустріти у кінці моїх пригод?
Сьогодні вітер повернув, Зета йде в бейдевінд, щогли нахилені на 60 градусів, а форштевень збиває хмари піни з високих хвиль. Новий стерновий — чорний з байдужим обличчям. Поруч з ним, незважаючи на крен корабля, капітан Бредмер сидить у своєму пригвинченому кріслі і палячи дивиться на море. Будь-яка моя спроба зав’язати з ним розмову наражається на два слова, які він бубонить, не дивлячись на мене: «Так, пане?», «Ні, пане». Вітер дме поривами, і більшість людей спустилися у трюм, окрім торгівців з Родриґеса, які не бажають залишати без нагляду свої клумаки. Поспіхом матроси натягли над товаром проґумований брезент і задраїли передні люки. Я засунув свій солдатський мішок під брезент і, незважаючи на сонце, загорнувся у свою ковдру.
Зета з натугою долає розбурхане море, я нутром відчуваю усі стогони її корпуса, рипіння щогл. Майже лежачи на боку, Зета приймає на облавок удари потужних хвиль, які налітають на нас разом з водяною парою. О третій дня вітер сягає такої сили, що я думаю про ураган, але хмар мало, лише бліді перисті хмари в кількох місцях перекреслили небо своїми велетенськими хвостами. Під час урагану небо інше.
Зеті важко триматися за курсом. Бредмер став до стерна, впершись своїми короткими ногами в палубу, кривиться від бризок. Попри складені вітрила, корабель здригається і стогне від вітру. Скільки часу він витримає?
Потім несподівано пориви вітру слабшають, щогли Зети вирівнюються. Близько п’ятої вечора у гарному теплому світлі поступово над палаючим виднокраєм з’являються гори Родриґеса.
Одразу всі пасажири збираються на палубі. Мешканці Родриґеса співають і кричать, навіть мовчазні коморці стають говіркішими. Я на кормі серед інших, милуюся цією блакитною смугою, загадковою, наче міраж, від якого тріпоче серце.