Футів за п'ятдесят на захід від того місця, де вони стояли, був припаркований якийсь спортивний автомобіль (можливо, «ем-джі»), що наполовину з'їхав з дороги. Гарольд, який вів спринтерську машину, вивернув кермо, щоб уникнути зіткнення. Але навіть цього найменшого відхилення виявилося досить, щоб збити ціль Каноніра. А може, й ні. Можливо, Клай зовсім не був його мішенню. Можливо, він одразу націлився на Алісу.
Тієї ночі вони обрали непомітний седан «шевроле». Канонір стояв навколішках на задньому сидінні, по пояс висунувшись із вікна, і тримав у руках уламок шлакоблока з зазубринами. Голосно вигукнувши щось нечленороздільне (раніше, коли Клай був вільним художником, він зображував кульки з майже таким самим криком на сторінках коміксів — «Йахххх!»), він жбурнув блок. Пролетівши в темряві по короткій смертельній траєкторії, камінь потрапив Алісі у голову з таким звуком, що запам'ятався Клаю на все життя. Ліхтарик (це завдяки йому вона, мабуть, стала ідеальною мішенню, хоча з ліхтариками йшли всі) випав із пальців, що раптом стали слабкими, і покотився по дорозі, вкритій щебенем, відкинувши наостанок промінь світла на камінці і фари заднього світла, які мерехтіли, наче штучні рубіни.
Опустившись на коліна поряд з Алісою, Клай звертався до неї на ім'я, але не почув власного голосу, бо раптом застрекотав сер Швидкий, що нарешті пройшов випробування. Темряву пронизували спалахи від пострілів, і в їхньому світлі він бачив кров, що струменіла по лівій щоці дівчинки (Господи, що то було за обличчя).
Потім стрілянина стихла. Том кричав: «Ствол піднімався угору, я ніяк не міг втримати його рівно, мабуть, я цілу довбану обойму випустив у небо!» — і Джордан кричав: «Вона поранена? Він поцілив у неї?» — а Клай згадував, як вона пропонувала прикласти тампон, змочений перекисом, до лоба Каноніра і перев'язати рану. Нехай краще щипає, ніж інфекцію занести, правда ж? Він мусить зупинити кровотечу, і негайно. Він скинув куртку і светр. Обв'яже їй голову светром, наче довбаним тюрбаном.
Мандрівний промінь Томового ліхтарика натрапив на уламок шлакоблоку і затримався. На камені були згустки крові та волосся. Побачивши це, Джордан пронизливо закричав. Клай, важко дихаючи і сильно пітніючи, хоча вечірнє повітря було холодним, почав обгортати голову Аліси светром. Той миттєво просякнув кров'ю. У нього було таке відчуття, що на руках утворилися теплі вологі рукавички. Світло ліхтаря Тома вихопило з темряви Алісу, її голову, загорнуту до самого носа у светр (вона була схожа на полонянку ісламських екстремістів, зображену на фотографії у Інтернеті), її щоку (точніше, те, що залишилося від щоки) і залиту кров'ю шию. І Том теж закричав.
«Допоможіть мені, — хотів сказати їм Клай. — Негайно припиніть, обидва, і допоможіть мені з нею». Але голос його не слухався, і все, що йому залишалося, — це притискати просякнутий наскрізь светр до її голови, яка раптом обм'якла, згадувати їхню першу зустріч (тоді у неї теж була кровотеча), вірити, що все обійдеться і цього разу.
Її руки зводила судома, пальці здіймали маленькі фонтани землі. «Хто-небудь, дайте їй кросівку» — подумав Клай, але кросівка була у рюкзаку, на якому лежала Аліса з розбитою головою, і це зробила людина, що вирішила поквитатися з ними через дрібницю. Ноги Аліси теж судомило, він це бачив і досі відчував, як крізь светр йому на руки стікає кров.
«Ось вам і кінець світу», — подумав він. Звів очі у небо і побачив вечірню зірку.
Вона не втрачала свідомості, але так і не прийшла до тями. Том опанував себе і допоміг перенести її на пагорб. Там скрізь росли дерева — Клай пригадав, що це яблуневий сад. Здається, вони з Шарон одного разу приходили сюди збирати яблука, коли Джонні ще був малим. Тоді між ними був лад і жодних суперечок через гроші, амбіції й майбутнє.
— Не можна переносити людей з тяжкими пораненнями голови, — схвильовано белькотів Джордан, плентаючись позаду з Алісиним рюкзаком.
— Не варто про це думати, Джордане, — сказав Клай. — Вона не виживе. У такому стані це просто неможливо. Не думаю, що їй би допомогли навіть у лікарні. — Освітлення було достатнім, щоб побачити, як біль спотворив обличчя Джордана. — Мені дуже шкода.
Вони поклали її на траву. Том спробував напоїти її водою з пляшки-соски, і вона зробила кілька ковтків. Джордан вклав їй у руку кросівку, «бебі-найкі», і вона теж взяла її, стискаючи й залишаючи сліди крові. Потім вони перебували в очікуванні смерті. Усю ніч.
«А тато сказав, що я можу з'їсти решту, тож я не винна», — промовила вона близько одинадцятої години. її голова покоїлася на рюкзаку Тома, у який він вклав ковдру, взяту в мотелі «Затишна долина». То було на околицях Метуена, а здавалося, наче в іншому житті. Кращому житті, насправді. Рюкзак уже просякнув кров'ю. Єдиним оком, яке залишилося, Аліса дивилася у зоряне небо. Ліва рука безвільно лежала на траві. Вже понад годину вона не рухалася. Права рука невтомно стискала крихітну кросівку. Стискала... і розтулялася. Стискала... і розтулялася.
— Алісо, — покликав Клай. — Ти хочеш пити? Хочеш іще води?
Вона не відповіла.
Через деякий час (годинник Клая показував чверть на першу) вона спитала у когось, чи не можна їй поплавати. За десять хвилин по тому сказала: «Мені не потрібні ці тампони, ці тампони брудні», — і розсміялася. Сміх був натуральним і лякав. Він розбудив Джордана, який задрімав. Побачивши її стан, той розплакався і пішов кудись убік. Коли Том спробував сісти поруч і заспокоїти його, Джордан закричав, щоб він забирався геть.
О чверть на третю дорогою повз пагорб пройшов великий гурт нормальних, світло їхніх ліхтариків коливалося у темряві. Клай підійшов до краю схилу і гукнув: «Чи немає серед вас лікаря?» — проте не дуже сподіваючись на позитивну відповідь.
Ліхтарики зупинилися. Знизу почулося невиразне бурмотіння: темні фігури мандрівників радилися між собою. А тоді жіночий голос (гарний голос) відповів: «Дайте нам спокій. Нам заборонено з вами розмовляти.
Том підійшов до Клая.
— «Так само й Левит надійшов на те місце, поглянув і теж проминув», — крикнув він униз. — Так написано у Біблії: «Пішла ти...»
Раптом за їхніми спинами гучним голосом заговорила Аліса.
— З чоловіками у тій машині поквитаються. Не заради вас, а щоб застерегти інших. Ви розумієте.
Холодною рукою Том ухопив Клая за зап'ястя.
— Господи, здається, вона прийшла до тями.
Клай взяв руку Тома у свої.
— Це не вона. Це той парубок у червоній кофті. Він використовує її як... гучномовець.
У темряві очі Тома здавалися величезними.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю, — відповів Клай.
Унизу ліхтарики вже віддалялися. Невдовзі вони зникли зовсім, і Клай тільки радів цьому. Це було їхнє особисте горе.
О пів на четверту, у розпалі ночі, Аліса сказала: «Мамочко, як погано! Троянди в'януть, сад пропав. — А тоді її тон пожвавішав. — А сніг буде? Ми зробимо фортецю, ми зробимо листочок, ми зробимо пташку, зробимо пташку, зробимо руку, синю руку, ми... — Вона стомлено замовкла, дивлячись на зорі, які заводили ніч, як годинник. Ніч була холодною. Вони добре вкутали Алісу. Кожен її видих був хмаркою пари. Кровотеча нарешті зупинилася. Джордан сидів поруч, гладив її ліву руку, ту, яка вже була нерухомою і чекала, коли ж до неї приєднається решта тіла.
«Заграйте ту повільну, яку я так люблю, — сказала вона. — Яку виконують Хол і Оутс».
За двадцять п'ята вона сказала: «Це найгарніша з усіх суконь, які я мала». Вони всі зібралися довкола неї. Клай сказав, що вона, мабуть, вже помирає.
— Якого вона кольору, Алісо? — спитав він, не сподіваючись на відповідь. Але вона відповіла:
— Зеленого.
— А куди ти її вдягнеш?
— Дами йдуть до столу, — сказала вона. Її рука досі стискала кросівку, але тепер уже значно повільніше. Кров на її щоці висохла до емалевого блиску. — Дами йдуть до столу, дами йдуть до столу. Пан Рікарді залишається на посту, а дами йдуть до столу.