Том пропустив це повз вуха. Він заговорив, ретельно добираючи слова, наче боячись, що Клай вибухне, як фугас.
— Вони нас ненавидять. Вони почали з ненависті до всіх і поступово перейшли до того, щоб ворогувати тільки з нами. Що 6 там не відбувалося у тому Кашваці, якщо це їхня ідея, то нічого доброго від неї не чекай.
— Якщо вони перезавантажуються й виходять на якийсь вищий рівень, то, можливо, дістануться до матриці «живи-й-давай-жити-іншим», — заперечив Клай. Усі ці суперечки не мали сенсу, вони обидва мусили це розуміти. Він повинен іти.
— Сумніваюся, — відповів Джордан. — Пригадуєте жолоб, який веде на бійню?
— Клаю, ми нормальні — це раз, — не вгавав Том. — Ми спалили одну з їхніх зграй. Це два і три, разом узяті. Тож схема «живи-й-давай-жити-іншим» нас не стосується.
— Та й чому 6 це мусило нас стосуватися? — додав Джордан. — Лахмітник сказав, що ми божевільні.
— І недоторканні, — нагадав Клай. — Тому зі мною нічого поганого не станеться, правда ж?
Отож, всі аргументи були вичерпані.
Том і Джордан вирішили піти прямо на захід, через Нью-Гемпшир та Вермонт, аби якнайшвидше залишити КАШВАК=БЕЗ-МОБ позаду, за горизонтом. Клай сказав, що відправним пунктом для усіх трьох стане траса-11, яка у Кент-Понді робила поворот під прямим кутом.
— Мене вона приведе на північ до траси-160, — пояснив він, — а ви можете йти далі, до Лаконії, це в самому центрі Нью-Гемпширу. Це не зовсім прямий маршрут, але яка в біса різниця, вам же не конче потрібно встигнути на літак, правда?
Притиснувши долоні до очей, Джордан потер їх і відкинув волосся з чола добре знайомим Клаю жестом, що свідчив про втому і неуважність. Йому бракуватиме цього жесту. І самого Джордана. А ще більше Тома.
— Шкода, що Аліси немає, — зітхнув Джордан. — Вона б вас відрадила.
— Не відрадила б, — похитав головою Клай, всім серцем шкодуючи, що Аліса втратила такий шанс назавжди. Він палко бажав, щоб у Аліси була можливість ще багато всього зробити. П'ятнадцять років — не той вік, коли треба помирати.
— Твої плани нагадують мені четверту дію «Юлія Цезаря», — сказав Том. — У п'ятій герої кидаються грудьми на власні мечі. — Зараз їм доводилося обходити (а іноді — й перелазити) автомобілі, що запрудили Понд-стрит. Позаду повільно згасали аварійні лампи будівлі муніципалітету. Попереду на легенькому вітерці хитався згаслий світлофор, що позначав центр міста.
— Не будь таким довбаним песимістом, чорт тебе забирай, — сказав Клай. Він пообіцяв собі не дратуватися (йому не хотілося прощатися таким чином з друзями, коли цього можна було уникнути), але просто не витримував.
— Вибач, я надто втомився, щоб зображати з себе групу підтримки, — огризнувся Том, зупиняючись біля дорожнього знака, на якому було написано «РОЗВИЛКА ТРАСИ-11. 2 МИЛІ». — І буду відвертим, у мене крається серце від самої лише думки про розставання з тобою.
— Томе, мені шкода.
— Якби я знав, що у тебе є хоча б один шанс із п'яти — та що там... один із п'ятдесяти... добре, не будемо про це. — Том посвітив ліхтариком на Джордана. — А ти? Маєш якісь аргументи проти цього безумства?
Джордан замислився, а потім повільно похитав головою.
— Одного разу Директор сказав мені одну річ. Хочете знати яку?
Том іронічно відсалютував ліхтариком. Промінь вихопив із темряви намет кінотеатру «Іока», у якому показували новий фільм за участю Тома Генкса, і аптеку поряд із ним.
— Хочемо.
— Він сказав, що розум може бути розважливим, але душа прагне, і серце знає, що йому потрібно.
— Амінь, — дуже тихо сказав Клай.
Вони пройшли дві милі на схід по Маркет-стрит, яка була відрізком траси-19А. Після першої милі тротуар закінчився і почалися ферми. У кінці другої вони побачили ще один світлофор, вогні якого не горіли, і знак перетину з трасою-11. На перехресті сиділо троє людей, загорнувшись по самі шиї у спальні мішки. Одного з них Клай упізнав одразу ж, як тільки навів на нього промінь ліхтарика: це був літній джентльмен з видовженим інтелігентним обличчям і волоссям із сивиною, стягнутим на потилиці у кінський хвіст. Бейсболка «Дельфінів з Маямі» на голові в іншого чоловіка теж видалася знайомою. А потім Том посвітив ліхтариком на жінку, яка сиділа поряд із паном Кінським Хвостом, і сказав: «Ви».
Клаєві не було видно, чи на ній є футболка «Гарлей-Девідсон» зі зрізаними рукавами (заважав спальний мішок), але він точно знав, що якщо футболка не на її власниці, то, напевно, в одному з рюкзаків, які купою лежали біля знака «ТРАСА-11». Також він знав, що жінка вагітна. Ці троє наснилися йому в мотелі «Шепіт сосен», за дві ночі до загибелі Аліси. Йому снилося, що вони у світлі ліхтарів стоять на платформах на великому полі.
Сивий чоловік підвівся, від чого спальний мішок повільно сповз донизу. Поряд із їхніми речами лежали дві рушниці, але він здійняв руки на знак того, що вони не заряджені. Жінка вчинила так само. Коли спальний мішок упав до її ніг, стало помітно, що вона вагітна. Чоловік у бейсболці виявився високим, років сорока. Він також здійняв руки.
Усі втрьох стояли так кілька секунд у світлі ліхтарів, а потім сивий чоловік дістав із нагрудної кишені м'ятої сорочки окуляри в чорній оправі і надів їх. У нього з рота йшла пара, що злітала у холодному нічному повітрі до дорожнього знака «ТРАСА-11», стрілки на якому були спрямовані як на захід, так і на північ.
— Так, так, — сказав він. — Президент Гарварда сказав, що ви, ймовірно, пройдете цією дорогою. Аж ось і ви. Розумний хлопець цей Президент Гарварда, хоч і замолодий для такої посади. І, на мою думку, непогано було б йому звернутися до пластичного хірурга, перш ніж він зустрінеться з потенційними багатими спонсорами.
— Хто ви? — спитав Клай.
— Перестаньте світити мені в обличчя, молодий чоловіче, і я з радістю вам розповім.
Том і Джордан опустили ліхтарики. Клай теж, але одну руку тримав на рукоятці револьвера Бет Нікерсон.
— Я Деніел Гартвік, із Гавергілла, штат Массачусетс, — відрекомендувався сивий чоловік. — Ця молода пані — Деніз Лінк, також із Гавергілла. Джентльмен праворуч від неї — Рей Гейзенґа із Гроувленда, сусіднього містечка.
— Дуже приємно, — пробурмотів Рей Гейзенґа і вклонився: смішно, чарівно і незграбно. Клай зняв руку з рукоятки револьвера.
— Але наші імена вже не мають значення, — вів далі Деніел Гартвік. — Важливою є наша сутність, принаймні та, якою її сприймають фонери. — Він похмуро глянув на них. — Ми божевільні. Так само, як і ви.
Поки точилася розмова — говорив переважно Ден, — Деніз і Рей встигли приготувати скромну їжу над пропановим пальником («Ці консервовані сосиски не такі вже й погані, якщо кип'ятити їх довго-довго», — відзначив Рей). Свою розповідь Ден почав із того, що вже двадцять на третю ранку, а о третій він збирається знову вивести свій «хоробрий маленький загін» на дорогу. Сказав, що до світанку, поки не з'явилися мобілоїди, хоче встигнути подолати якомога більше миль.
— Бо вночі вони не виходять. Хоч у цьому в нас є перевага. Пізніше, коли програмування закінчиться чи вступить у завершальну стадію, можливо, вони й почнуть ходити після настання темряви, але...
— І ви теж дійшли такого висновку? — спитав Джордан, уперше відтоді, як померла Аліса, виявивши цікавість до розмови. Він ухопив Дена за руку. — Ви вважаєте, що вони перезапускаються, як комп'ютери, з жорстких дисків яких...
— ...стерли інформацію, — закінчив Ден таким тоном, наче це була найзвичайніша річ у світі.
— Ви... були вченим? — спитав Том. Ден відповів йому посмішкою.
— Я уособлював цілу кафедру соціології в Гавергілльському університеті мистецтв та техніки. Якби Президенту Гарварда наснився найжахливіший кошмар, то цим кошмаром був би я.