Выбрать главу

— Авжеж, із нього. У мене навіть немає мобільного.

— А в мене є, тільки я залишив його вдома. Він зламався. Раф (мій кіт) скинув його зі столу. Саме сьогодні я збирався купити новий, але... послухайте, пане Ріддел...

— Клай.

— Добре, Клаю. А ти впевнений, що телефоном у твоєму номері безпечно користуватися?

Клай зупинився. Це навіть не спало йому на думку. Але якби й наземні лінії зв'язку були небезпечними, то що 6 тоді взагалі почалося? Він саме збирався сказати про це Томові, коли біля станції метро зненацька почалася бійка. Звідти лунали панічні крики, верески й знову це дике белькотіння — він упізнав його, цей особистий підпис божевілля. Маленький клубок людей, що товклися довкола сірої кам'яної коробки і сходинок, які вели до підземного переходу, розпався. Деякі побігли на дорогу, двоє пішли обійнявшись і потай озираючись через плече. Інші ж (і таких була більшість) розбіглися по парку, і від цього Клаєве серце трохи краялося. Пара, що пішла обійнявшись, турбувала його менше.

Біля станції метро досі стояли двоє чоловіків та дві жінки.

Клай був цілком певний, що це саме вони, вигулькнувши з підземки, розігнали інших. Клай і Том, які перебували приблизно за півкварталу від місця подій, спостерігали, як четверо, що залишилися, почали битися між собою. Це побоїще мало в собі щось істеричне, вбивчу порочність, яку вже доводилося спостерігати раніше, але в ньому не було жодних закономірностей. Ані «троє проти одного», ані «двоє проти двох», і, безперечно, не «дівчата проти хлопців». Насправді, однією з «дівчат» була жінка — на вигляд років шістдесяти п'яти, приземкувата, зі строгою зачіскою, що наводила Клая на думку про кількох знайомих вчительок передпенсійного віку.

Вони лупцювали одне одного ногами, кулаками, дряпали нігтями і гризли зубами, рохкаючи, викрикуючи й кружляючи навколо приблизно півдюжини тіл людей, що вже лежали на землі непритомні, а може, й мертві. Один із чоловіків, що билися, перечепився через чиюсь простягнуту ногу і впав на коліна. Молодша з двох жінок кинулася на нього зверху. Чоловік, стоячи на колінах, підібрав щось із тротуару там, де починалися сходи, — Клай зовсім не здивувався, коли побачив, що це мобільний телефон, — і, замахнувшись, вдарив ним жінку по щоці. Телефон розбився на друзки, розриваючи її щоку. З рани на плече її легкої світлої куртки потік кривавий ручай, але у крику, що пролунав услід за цим, було більше люті, ніж болю. Вона вхопила чоловіка, що стояв навколішках, за вуха, наче глечик за ручки, вперлася колінами у його ноги і потягла його назад у пітьму сходової клітки підземки. Вони зникли з поля зору, щільно зімкнувшись і лупцюючи одне одного, як коти навесні.

— Ходімо, — пробурмотів Том, навдивовижу делікатно смикаючи Клая за сорочку. — Ходімо на той бік вулиці. Ну ж бо, пішли.

Клай дозволив перевести себе через Бойлстон-стрит. Він подумав, що або Том Маккурт був дуже обачним, або був везунчиком, тому що вони без пригод дісталися до іншого боку вулиці. Вони знову зупинилися перед магазином «Книги з колоній» («Найкраще з класики, найкраще з нового»), спостерігаючи за тим, як сумнівна переможниця битви біля метро попрямувала до парку, туди, де горів літак, а краплі крові стікали їй на комір з кінчиків сивого волосся, вкладеного у зачіску типу «жодних поблажок». Клая зовсім не здивувало те, що у бійці вистояла саме жінка, схожа на бібліотекарку чи вчительку латини, якій залишалося рік чи два до отримання золотого годинника. У колективах шкіл, де він вчителював, були такі дами, і ті з них, що дотягнули до такого віку, найчастіше були майже непотоплюваними.

Він розтулив рота, щоб сказати щось подібне Томові (сам він вважав це досить дотепним спостереженням), але зміг видобути з себе тільки жалібне квиління. Зір затуманився. Схоже, що Том Маккурт, чоловічок у твідовому костюмі, був не єдиним, хто не міг впоратися зі слізьми. Клай різко тернув рукою по очах, знову спробував заговорити і в черговий раз спромігся тільки на слізне кавкання.

— Нічого, — сказав Том. — Краще поплач.

І, стоячи перед вітриною зі старими книжками, якими була оточена друкарська машинка «Ройал», що походила з доби, коли ще не було й сліду мобільного зв'язку, Клай заплакав. Він оплакував Бізнес-вумен, Світлу Фею, Темну Фею і себе, тому що Бостон не був його домом, а дім ніколи не здавався йому таким далеким.

6

За парком Коммон Бойлстон-стрит звужувалася й була так запруджена машинами, розбитими й просто покинутими, що вони вже могли не боятися лімузинів-камікадзе або норовливих амфібій. І від цього ставало легше. Місто довкола них бахкало й билося, наче чорти у пеклі святкували Новий рік. Десь неподалік від них теж було дуже шумно (переважно спрацьовувала автомобільна й охоронна сигналізація), але сама вулиця у цей момент запалу була моторошно безлюдною. Ідіть в укриття, сказав їм офіцер Ульрих Ешленд. Один раз вам поталанило, але вдруге може й не пощастити.

Але за два квартали на схід від крамниці «Книжки з колоній», коли до не-зовсім-нічліжки, у якій зупинився Клай, залишався Ще один квартал, їм знову ж таки поталанило. Інший божевільний — цього разу молодий чоловік років двадцяти п'яти, з м'язами, що наче були накачані на тренажерах «Наутілус» і «Сайбекс», — вискочив із алеї просто перед ними і метнувся через дорогу, перестрибнувши через зчеплені бампери двох машин і на ходу вивергаючи з себе нескінченну лаву абракадабри. Він тримав по автомобільній антені у кожній руці й, простуючи своїм смертельним курсом, робив ними різкі випади вперед і назад, наче кинджалами. Він був голий і мав на собі тільки кросівки, схожі на новісінькі «Найкі» з яскраво-червоними галочками. Його член розгойдувався в обидва боки, як прискорений маятник дідусевого годинника. У фантастичному ритмі стискаючи й розслабляючи сідниці, він дістався до тротуару на дальньому кінці вулиці й звернув на захід, назад у напрямку Коммон.

Том Маккурт міцно стиснув руку Клая й повільно ослабив хватку тільки тоді, коли цей останній із тих, що досі траплялися на їхньому шляху, псих зник.

— Якби він нас помітив... — почав він.

— Еге ж, але цього не сталося, — відповів Клай. Він зненацька відчув себе абсурдно щасливим. Знаючи, що це відчуття минеться, він, проте, просто насолоджувався ним у цей момент. Він почувався як людина, що мала успішний розклад для того, щоб зірвати найбільший куш за всю ніч гри у карти.

— Мені шкода тих, кого він помітить, — сказав Том.

— А мені — тих, хто побачить його, — відповів Клай. — Ходімо.

7

Двері «Атлантик-авеню» були замкнені.

Це так здивувало Клая, що єдине, на що він спромігся у той момент, — просто стояти перед дверима, намагаючись повернути ручку і відчуваючи, як вона ковзає між пальців, та переварювати інформацію: замкнено. Двері його готелю замкнені, щоб він не міг увійти.

Том підійшов, став коло нього, притулився лобом до скла, щоб відблиски не заважали дивитися, і зазирнув усередину. З півночі — з Догана, безумовно, — донісся ще один надзвичайно потужний вибух, але цього разу Клай тільки здригнувся. Він не думав, що Том Маккурт взагалі якось відреагує. Тома занадто поглинуло видовище, яке постало перед його очима.

— На підлозі лежить мертвий, — нарешті сповістив він. — В уніформі, але надто старий, щоб бути коридорним.

— Мені не треба, щоб хтось ніс мій довбаний багаж, — сказав Клай. — Я просто хочу зайти у свій номер.

Том якось дивно схлипнув. Клай подумав, що чоловічок, мабуть, знову збирається розплакатися, але тоді збагнув, що він ледве стримує сміх.

На одній скляній панелі подвійних дверей було надруковано «МОТЕЛЬ "АТЛАНТИК-АВЕНЮ"», а на другій — відверта брехня: «НАЙКРАЩИЙ ГОТЕЛЬ БОСТОНА». Том ляснув долонею по склу лівої панелі, між написом «НАЙКРАЩИЙ ГОТЕЛЬ БОСТОНА» і рядом наклейок з назвами кредитних карток.

Тепер Клай теж зазирав усередину. Хол був не дуже великим. Ліворуч знаходилася стійка адміністратора. Праворуч — два ліфти. На підлозі лежав яскраво-червоний килимок. На ньому обличчям додолу, закинувши одну ногу на диван, лежав старий в уніформі. Його сідниці прикривав антикварний відтиск «Кер'єр енд Айвс» у рамці, на якому був зображений вітрильник.