Фари відвернулися від них і зараз освітлювали дерева на дальньому лівому краю відкритого майдану, який килимом вкривали фонери.
— Що він робить? — мало не застогнав Том.
— З того боку кімната сміху не має стіни, — відповів Клай. — Усе гаразд. — Повагавшись, він додав: — Принаймні я так думаю.
«Якщо його нога не зісковзне. Якщо він не сплутає газ і гальмо, не в'їде у кляту кімнату сміху і не застрягне там».
Вони чекали, а автобус дав задній хід, освітивши фарами стіну Кашвакамак-холу. І в променях дальнього світла Клай побачив, чому Джордан так забарився. Не всі фонери спали. Дюжини їх (тих, що мають погане програмування, припустив він) були на ногах і бродили по майдану. Чорні силуети безглуздо тикалися в різні боки, намагаючись знайти вихід, чіплялись через тих, що лежали, падали, підводилися і знову починали блукати, а нічне повітря наповнювали звуки «Аве Марії» Шуберта. Один із них, молодий чоловік з великою глибокою раною посеред лоба, що надавала його обличчю стурбованого вигляду, підійшов до Кашвакамак-холу і навпомацки, наче сліпий, почав пробиратися уздовж стіни.
— Ти вже досить далеко заїхав, Джордане, — пробурмотів Клай, коли фари наблизилися до стовпів з гучномовцями на дальньому краї майдану. — Став машину і мчи сюди.
І Джордан наче почув. Фари зупинилися. Якусь мить по майдану рухалися тільки неспокійні обриси фонерів, що не спали, та ще туман піднімався від теплих тіл, які лежали на землі. Тоді вони почули ревіння двигуна автобуса, що заглушив навіть музику, і фари стрибнули вперед.
— Ні, Джордане, що ти робиш?! — закричав Том.
Деніз відсахнулася і неодмінно впала 6 із ящика, якби Клай не підхопив її за талію.
Автобус врізався у сплячу зграю і, підскакуючи, покотив по ній. Фари стрибали вгору-вниз: вони то освітлювали тіла, то миттєво піднімалися, то знову опускалися до звичного рівня. Автобус розвернувся ліворуч, потім знову взяв курс, але його занесло праворуч. На якусь мить чотири яскраві вогні дальнього світла вихопили з темряви одну зі сновид — чітку фігуру, наче вирізану з чорного будівельного картону. Клай побачив, як фонер здійняв руки, наче повідомляючи про забитий гол, і зник під радіаторною решіткою автобуса.
Джордан виїхав на середину майдану і зупинив автобус. Фари горіли, з радіаторної решітки стікали краплі. Прикривши очі рукою, щоб їх не сліпило світло, Клай зміг роздивитися маленьку темну фігурку, що відрізнялася від решти живістю і цілеспрямованістю. Джордан вискочив у бічні двері автобуса і почав пробиратися до Кашвакамак-холу. Потім хлопчик упав, і Клай подумав, що йому кінець. Але буквально наступної миті Ден вигукнув: «Он він, он!», і Клай знову побачив Джорданів силует — він уже був на десять ярдів ближче, встиг забрати набагато лівіше від того місця, де його не стало видно. Мабуть, перш ніж підвестися на ноги, Джордан певну відстань проповз по тілах.
Коли хлопчик знову потрапив у сніп приглушеного світла від фар автобуса, пришпилений до ніг сорокафутової тіні, вони вперше змогли його добре роздивитися. Джерело світла знаходилося у Джордана за спиною, тож обличчя не було видно. Але впадало у вічі те, що тіла фонерів він перестрибував з якоюсь нестямною грацією. Ті, що лежали, залишалися байдужими до світу. Фонери, які блукали по майдану, але перебували далеко від Джордана, не звертали на нього жодної уваги. А от ті, що були поблизу, намагалися його схопити. Від двох Джордан викрутився, але втретє не пощастило: якась жінка вчепилася в його густу чуприну.
— Дай йому спокій! — закричав Клай. Йому було не видно її, але його охопила якась божевільна впевненість у тому, що це саме та жінка, яка колись була його дружиною. — Відпусти його!
Вона не відпускала, але Джордан спромігся схопити її за зап'ястя, вивернув жінчину руку, впав на коліно і поповз від неї накарачках. Вона знову потягнулася рукою, щоб вхопити його за комір сорочки, схибила і врешті-решт почвалала в напрямку, відомому тільки їй самій.
Клай побачив, що багато заражених фонерів зібралося довкола автобуса. Схоже, їх притягувало світло фар.
Клай зістрибнув з автомата (цього разу від падіння Деніз урятував Ден Гартвік) і схопив лома. Швидко вилізши назад, він розтрощив вікно, через яке дивився.
— Джордане! — на повний голос закричав він. — Заходь ззаду! Біжи на той бік!
Джордан підвів голову на голос Клая і перечепився через щось — ногу, руку чи, може, шию. Поки він підводився, з темряви, що дихала, матеріалізувалася рука і вхопила його за горло.
— Господи, тільки не це, — прошепотів Том.
Джордан різко рвонув уперед, наче захисник, що хоче вирвати м'яча у гравця команди-суперника, відштовхнувся ногами і вирвався з мертвої хватки. Спотикаючись, він рушив далі. Клай бачив, як широко розкриті його очі та як важко здіймаються груди. Коли Джордан наблизився до Кашвакамак-холу, Клай почув схлипування: хлопчик робив глибокі вдихи.
«Нічого не вийде, — подумав Клай. — Він не зможе. Але ж він уже так близько, так близько».
Проте Джордан зміг. Двоє фонерів, що непевним кроком брели уздовж стіни, коли він промчав повз них і завернув за ріг будівлі, не звернули на нього уваги. Четверо його друзів миттю зіскочили з перевернутого автомата і під проводом Деніз та її живота, як група підтримки, побігли через весь хол.
— Джордане! — закричала Деніз, спинаючись навшпиньки й знову опускаючись. — Джордане, Джорді, ти там? Заради всього святого, хлопчику, скажи, що ти там!
— Я... — він шумно втягнув у себе повітря, — тут. — Знову вдих. Клай, наче крізь туман, чув сміх Тома і відчував, як той колотить його по спині. — Ніколи 6 не подумав... — Хуууу-уууух! — ...що бігти по людях так... важко.
— Ти взагалі чим думав, коли це зробив? — нагримав на нього Клай. Він дорого б віддав за те, щоб стиснути малого в обіймах, добряче потрусити, а потім знову розцілувати нерозумного відчайдуха. Але він навіть не бачив хлопця. — Я ж сказав під'їхати поближче до них, а не на них!
— Я зробив це... Хууу-ух!.. .за Директора! — У голосі Джордана, крім браку дихання, вчувався виклик. — Вони вбили Директора. Вони та їхній Лахмітник. Вони та їхній тупий Президент Гарварда. Я змушу їх за це заплатити. Я хочу, щоб він заплатив.
— Чому ти так забарився? — спитала Деніз. — Ми так довго чекали!
— Вони не всі сплять, бродять дюжинами, — відповів Джордан. — А може, й сотнями. Хай там що з ними коїться поганого... чи доброго... чи просто зміни відбуваються... це дуже швидко поширюється. Вони розбрелися по всіх усюдах, ходять, наче остаточно заблукали в лісі. Мені доводилося змінювати маршрут, щоб не потрапити їм на очі. І до автобуса я підібрався з боку центральної вулиці. А потім... — Він видихнув із себе повітря, сміючись. — Він не хотів заводитися! Можете собі уявити? Я крутив ключ туди-сюди, але, крім клацання, нічого не чув. Я ледь не збожеволів, але потім опанував себе. Бо знав, що Директора б це дуже засмутило.
— Ох, Джорді... — видихнув Том.
— А знаєте, чому він не заводився? Я мусив пристебнути пасок безпеки. На пасажирських місцях вони не потрібні, але автобус не заведеться, якщо водій не пристебне свого паска. Мені шкода, що це забрало так багато часу, але все-таки я тут.
— І ми можемо припустити, що відділення для багажу не було порожнє? — спитав Ден.
— У цьому можете навіть не сумніватися. Воно напхом напхане штуками, схожими на червону цеглу. Їх там незліченна кількість. — Дихання Джордана вже прийшло у норму. — Вони накриті ковдрою. Зверху лежить мобільник. Рей прив'язав його до двох цеглинок за допомогою еластичного шнурка. Телефон увімкнений, і в ньому є порт для підключення до комп'ютера і передачі даних, наприклад факсом. Шнур живлення йде під цеглинки. Я сам не бачив, але голову даю на відсіч, що детонатор усередині. — Він знову глибоко вдихнув повітря. — А на дисплеї телефону були риски. Три риски сигналу.