«Вам буде потрібний іще один мобільний, — сказав йому Джордан. — І треба буде відвезти сина туди, де є покриття».
У тій місцевості, де стояв котедж, покриття було. Ретранслятори досі передавали сигнал — це переконливо доводили риски на дисплеї стільникового телефону.
«Навряд чи від цього дитині стане гірше», — сказав Том. І знизав плечима. Авжеж, йому було легко знизувати плечима. Джонні не був Томовою дитиною, у Тома тепер з'явився власний син.
«Усе залежить від того, чи мозок поводиться так само, як і надійно захищені комп'ютери, коли їх вражає електромагнітний імпульс, — провадив далі Джордан. — Вони роблять системну копію».
Системна копія. Ця фраза має якусь магічну силу.
Але для того щоб звільнити місце для перезавантаження, що в теорії (і тільки в теорії) ймовірне, доведеться спочатку стерти фонерську програму. Джорданова ідея — повторно пропустити Імпульс через Джонні, влаштувавши щось на зразок зустрічного удару полум'я — здавалася такою страшною і шалено небезпечною, особливо якщо взяти до уваги, що Клай не мав жодного уявлення про те, на що перетворилася програма Імпульсу, яка постійно зазнає мутації... якщо припустити (припускати означає пошитися в дурні, так, так, так), що вона й досі функціонує...
— Системна копія, — прошепотів Клай. Надворі вже майже стемніло, і вихор снігу здавався примарнішим.
Зараз Імпульс уже не такий, як раніше, щодо цього Клай не мав сумнівів. Згадав перших фонерів, яких він уздрів вночі біля будівлі добровільної пожежної охорони Ґерлейвіля. Вони билися через стару пожежну машину, але не тільки билися, а ще й розмовляли. Не просто вигукували дивні звуки, які можна прийняти за слова, — справді розмовляли. Авжеж, це не була блискуча дискусія за круглим столом, проте на розмову це було схоже. Іди геть. Сам іди. Дідька лисого. І незмінне «мояина». Ті двоє відрізнялися від перших фонерів — мобілоїдів доби Лахмітника, — а Джонні відрізнявся від тих двох. Чому? Бо хробак досі псував програму Імпульсу і постійно відбувалася мутація? Цілком імовірно.
Останні слова Джордана перед тим, як поцілувати на прощання і рушити на північ, були: «Якщо ви встановите нову версію програми зверху тієї, яку Джонні та інші дістали біля пропускного пункту, вони можуть зжерти одна одну. Бо в цьому й полягає призначення хробаків. Вони жеруть».
А тоді, якщо стара програма ще збереглася... якщо існує її системна копія...
Згорьовані думки Клая повернулися до Аліси — Аліси, яка втратила матір, Аліси, що знайшла спосіб бути хороброю, вклавши всі свої страхи в дитячий черевичок. Години за чотири після того, як вони вийшли з Ґейтена, пересуваючись трасою-156, Том гостинно запросив інший гурт нормальних приєднатися до них на майданчику для пікніка на узбіччі дороги. «Це вони, — сказав тоді один з чоловіків. — Ґейтенські головорізи». А інший послав Тома до дідька. І Аліса схопилася. Схопилася і крикнула їм услід...
«Крикнула, що ми хоча б щось зробили, — мовив Клай, дивлячись на вулицю, де збирався морок. — А потім спитала у них: «А ви? Що в біса зробили ви?»
Так покійна дівчина допомогла йому знайти відповідь. Крихітці Джонні не ставало краще. У Клая було два виходи: змиритися зі станом речей чи спробувати щось змінити, поки ще є час. За умови, що він ще є.
Освітлюючи собі шлях ліхтарем на батарейках, Клай пішов до спальні. Двері шафи були прочинені, і він побачив обличчя Джонні. Уві сні, підклавши руку під щоку, з волоссям, що падало на лоба, він майже нічим не відрізнявся від того хлопчика, якого Клай цілував на добраніч, перед тим як тисячу років тому поїхав до Бостона із портфелем, у якому лежав «Темний Мандрівник». Трохи схуд, але загалом той самий Джонні. Різниця відчувалася, тільки коли він прокидався. Відвисла щелепа і порожні очі. Пониклі плечі й безвладно опущені руки.
Клай відчинив двері шафи навстіж і став навколішки перед ліжком. Коли промінь ліхтаря впав на його обличчя, Джонні неспокійно заворушився, а потім знову затих. Клай ніколи не був надто релігійною людиною, та й події останніх кількох тижнів не зміцнили його віру в Бога, але він знайшов сина, і це був незаперечний факт. Тож тепер прочитав молитву тому, хто міг його почути. Молитва була короткою і доцільною: Тоні, Тоні, поможи, де загублене, скажи.
Він відкрив кришку мобільного і натиснув на кнопку живлення. Апарат тихо пискнув. На віконці дисплея загорілося бурштинове світло. Три риски сигналу. На якусь мить він нерішуче застиг, не знаючи, що саме набирати, але єдино правильним залишався тільки один номер: той, яким користувалися Лахмітник і його друзі.
Набравши три цифри, Клай простягнув руку і поторсав Джонні за плече. Хлопчик не хотів прокидатися. Він застогнав і спробував звільнити плече. Потім спробував перевернутися на інший бік. Але Клай цього не дозволив.
— Джонні! Крихітко Джонні! Прокидайся! — Він почав трусити сина сильніше і робив це доти, доки хлопчик не розплющив нарешті свої байдужі очі й подивився на нього насторожено, але без жодного натяку на людську цікавість. Таким поглядом на тебе дивиться собака, яку часто б'ють, і серце Клая краялося, коли він його бачив.
«Останній шанс, — подумав він. — Ти справді цього хочеш? Дев'ять шансів проти одного».
Але які у нього взагалі були шанси знайти Джонні? Шанси на те, що Джонні залишить кашвакамацьку зграю перед вибухом, якщо вже на те пішло? Один із тисячі? Із десяти тисяч? Невже він зможе і далі жити, бачачи той насторожений, але незацікавлений погляд, а тим часом Джонні дорослішатиме і йому виповниться тринадцять, потім п'ятнадцять, потім двадцять один? І весь цей час спатиме у шафі і відправлятиме фізіологічні потреби на задньому дворі?
«Ми хоча б щось зробили», — сказала Аліса Максвел.
Він кинув погляд на дисплей над клавіатурою. Чорні цифри 911 виднілися на його тлі так само чітко й невблаганно, як наперед визначена доля.
Очі Джонні знову почали заплющуватися. Клай знову потермосив його лівою рукою, щоб не дати заснути. І водночас великим пальцем правої руки натиснув кнопку виклику. У нього був час, щоб почати відлік: Міссісіпі ОДИН, Міссісіпі ДВА, перш ніж напис «З'єдную» на маленькому підсвіченому табло поступився місцем факту — «З'єднано». Коли це сталося, Клай Ріддел не дозволив собі роздумувати.
— Крихітко Джонні, — сказав він, — фо-фо-те-те.
І притиснув мобільний до вуха сина.
30 грудня 2004 р. — 17 жовтня 2005 р.
Сентер-Ловел, штат Мен
Чак Веріл, редагуючи цю книгу, виконав неоціненну роботу. Дякую, Чаку.
Робін Ферт провела дослідження, пов'язане зі стільниковими телефонами, і представила різні теорії щодо сутності людської душі. Правильна інформація отримана завдяки їй, помилки в інтерпретації — мої власні. Спасибі, Робін.
Моя дружина прочитала перший, чорновий варіант рукопису і висловила позитивну оцінку. Дякую тобі, Табі.
Мешканці Бостона і півночі Нової Англії зрозуміють, що з географією я поводився досить вільно. Що я можу сказати на своє виправдання? Дозволю собі маленький каламбур: географія кінчається там, де починається фантазія.
Наскільки мені відомо, ФЕМА не надавала ніяких коштів на оснащення веж-ретрансляторів стільникового зв'язку резервними генераторами живлення, але мушу зазначити, що на багатьох станціях-ретрансляторах справді є резервні джерела живлення на випадок зникнення електричного струму.
С.К.