— Та облиш ти! Давай, Зорко, ти для нас, ми для тебе...
Зорка зраділа. Оце здорово! І Даринці молока більше дістанеться. Галка принесла кухлі. Вони поділили молоко порівну і всілися на порозі вагона. Наталя їла повільно, охайно, відщипуючи двома пальцями малесенькі шматочки коржика й запиваючи їх маленькими ковтками. Галка — швидко, не встигаючи пережовувати.
— Зоренько, а ти чому не їси? — лагідно поспитала Наталя.— Не хочеш?
— Авжеж, не хочу! — Зорка з жалем подивилася на молоко.— Це я Даринці.
Галка глянула спочатку на молоко, потім на Зорку.
— А ти відчайдушна... з тобою можна водитися, — сказала вона. — Як ти тоді цього Сашка по голові чайником!
— Хай не лізе! — гордо мовила Зорка й підвелася.— Я зараз, я тільки Даринці віднесу.
Залізаючи у вагон, Зорка озирнулася й побачила Нінку. Вона бігла до вагона в самих трусиках, притискаючи до голого живота два великі коржики.
Зорка вилізла на нари. Банку з молоком поставила на подушку перед Даринчиним носом. Біля неї — шматок коржика. Даринка підвела голову. Закліпала очима,— напевне, вирішила, що їй це все сниться. Потому недовірливо провела пальцями по вінцях банки.
— Справді, молоко,— здивовано й водночас радісно прошепотіла вона,— біле... це... це мені?
Знизу долинув відчайдушний Нінчин вереск.
— Не дам!.. Чого ти?! Сама йди міняй!
І обурений Наталчин голос:
— Скнара!
І тиша.
Цікаво, що там таке? Зорка вистромила голову. На поріг вагона гепнувся мішок. За мішком з'явилася велика, розкуйовджена голова Марі й охайна, з косичками — Анки Чистової.
— Ой, не можу, — сказала Маря, відсапуючись. — Поки пайок одержали, аж упріли... Анко, де наволочка з цукром? Ви чому такі тихі?
Нінка зіп'ялася на нари, швидко проповзла коліньми до свого місця, так само притискуючи до голого живота коржики, й шмигнула з головою під ковдру. Пововтузилася, вмощуючись, тоді виткнула гострого носа й запитала напханим ротом:
— Даринко, хочеш коржика?
Наталя й Галка, ніби нічого й не сталося, підбігли до Марі, допомогли їй піднятися у вагон.
— Маренько, люба,— лагідно заторохкотіла Наталя,— а ми на тебе чекали, чекали, хотіли вже іти на підмогу... Втомилася, бідолашна? Анко, давай допоможу.
— Обійдуся,— мовила Анка, відсторонюючи од себе Наталчину руку.
Наталя відступилася, ображено пересмикуючи плечима. Маря сіла на перевернуте відро і, важко дихаючи, замахала долонями перед розпашілим обличчям:
— Х-ху, спекота клята! — й з осудом додала: — Не гоже так, Анко. Наталочка до тебе з щирим серцем, а ти грубиш... Обидві дівчини хоч куди, а не дружите поміж себе. І чого ви не поділили?
Розділ 12. Карти під замком
Діти з'юрмилися біля грубки. Вони так близько розсілися і вляглися одне коло одного на підлозі, що важко було й добрати, де чия рука, де чия нога.
— Сашко, ходи до нас, розкажи що-небудь,— покликав ластатий Генько,— сумно...
— А ти помрій про наречену,— кепкував Сашко.
Діти, підтримуючи жарт, зареготалися. Генько спаленів:
— Ну, чого ти причепився? Наречена, наречена... Потрібна вона мені! Я цю жіночу стать ненавиджу!
— Хіба? — ніби сумніваючись, подивувався Сашко.
Він любив кепкувати з довірливого, як овечка, Генька.
Тим паче, що до кожного слова Генько ставився поважно і зовсім не розумів жартів.
— Та й ти, правда, їй не дуже потрібен,— зауважив Сашко.
— Це ж чому? — підозріливо запитав Генько.
— А що на тобі гарного? Саме ластовиння...
Генько ображено насупився.
— Та я... Та вона... — від обурення він розгубив усі слова й тільки поводив навколо виряченими очима.
— Одружишся? — вкрадливо запитав Сашко.
— Одружуся! — загорланив Генько так упевнено, мовби весілля було призначене на завтра.
— Оце-то так!
— Молодий!
Генько розгублено переводив погляд з одного обличчя на інше — всі реготали. Поступово до нього почав доходити увесь комізм становища, в яке його так хитро втягнув Сашко. Він почухав потилицю, втер носа вказівним пальцем і сказав незлобиво:
— Та йди собі, Сашко, завжди ти щось вигадаєш, аби покепкувати з людини. Не доберу, як і розмовляти з тобою.
Хлоп'ячий регіт розбудив Віру Іванівну. Вона стурбовано підвела голову, потім сіла, поправляючи халат.
— У чому річ, діти?
— Та ось... Сашко знову Генька розіграв,— захлинаючись сміхом, пояснили хлопці.
Віра Іванівна всміхнулася, глянула на годинник, дістала з-під подушки книжку.