— Це... це боягузтво,— тихо мовив Сашко. Сказав і сам злякався своїх слів.
Микола Іванович навіть не обернувся. Тільки згорбився ще дужче, засунув руки в рукава ватянки, підвів плечі.
Хлопці мовчки дивилися на директора й чекали. Микола Іванович стояв кілька хвилин нерухомо, потім обернувся до дітей. Витягнув з кишені портсигар, дістав цигарку, але так і не курив.
— Скільки в дитячому будинку дітей? — несподівано запитав він.
Сашко розгубився.
— Не знаю, чоловік сімдесят, мабуть.
— П'ятдесят. П'ятнадцятеро ми відправили в госпіталь після бомбувань,— твердо сказав Микола Іванович.— Ми ж не боягузи, еге ж, Сашко? Ми хоробро підставляємо малюків під бомби.
— Я ж не про це,— запротестував Сашко.
— А я про це. І ні про що інше ми зараз не маємо права говорити. Ми повинні вивезти в тил п'ятдесят дітей, щоб зберегти для Батьківщини живими й здоровими п'ятдесят майбутніх робітників, інженерів, учителів, учених... І не гадайте, що це буде легко...
Микола Іванович підійшов до столу, поклав руки на плечі Сашкові й Петрусю.
— Я сподіваюся на вас, хлопці. Ви старші.
— Впораємося,— поважно заявив Петро,— хіба ми ликом шиті, чи що?
— Авжеж,— Микола Іванович усміхнувся. Довгі сиві брови прикрили очі.
— Карти під замком. Усе зрозуміло?
— Зрозуміло,— скрушно відказав Петрусь і підштовхнув ліктем Сашка. Скільки років минуло, а все пам'ятає Коля-Ваня...
...Коли Сашко й Петрусь навчалися ще в третьому класі, в Іспанії точилася війна з фашистами. Сашко запропонував своєму однокласникові й другові Петрові Зайцю втекти в Іспанію — на допомогу республіканцям.
Петрусь згодився одразу, не вагаючись.
— Хіба ми з іншого тіста ліплені? — палко підтримав він.— Громадянська війна закінчилася до нас, а в Іспанії люди он як потрібні!
На вокзалі хлоп'ята причаїлися за штабелем дров коло будки стрілочника. Тут не так дуло. Мокра земля надвечір змерзлася, холодно потріскувала під ногами крижинками. На дровах кошлатим шаром лежав іній.
Хлоп'ята тулилися один до одного. Вітер задував у рукава, судомив спини.
— Хай йому дідько, холоднеча яка! — не стримався Петрусь, од холоду цокаючи зубами.— А в Іспанії зима буває?
— Ні,— сказав Сашко,— там спека знаєш яка!
— Пощастило іспанцям,— зітхнув Петрусь.— Ти бачив море?
— Ні.
— От і я не бачив. Кажуть, воно в тисячу разів більше за річку, аж берегів не видно. Брехня, мабуть. На чому ж тоді земля тримається по краях?
— На воді,— сказав Сашко.
— Хе! Підставляй жмені! На річці земля за мости тримається. Їй-їй! А ти як гадав? Ой, холоднеча яка! Аж сил не стає... Сашко, гайда на вокзал, погріємося. Коли ще поїзд той прийде!
Хлопці заховали наволочку з сухарями під дрова і клуса припустили на вокзал.
Там їх і здибав Микола Іванович.
Вони доїдали морозиво на останні десять копійок, коли Микола Іванович підійшов до них і мовчки став поруч.
Сашко перший побачив директора. Він поклав у рот рештки морозива і завмер, корчачись від пекучого холоду в роті.
— В Іспанію? — запитав Микола Іванович.
Петрусь кивнув. Біле лице його порожевіло й вкрилося крапельками поту.
— А карта Іспанії у вас, сподіваюся, є?
Діти розгублено перезирнулися.
— Немає,— прошепотів Сашко.
— От тобі й маєш! — здивувався Микола Іванович.— Поважні люди — й без карти?
Всю дорогу до дитячого будинку вони йшли пішки, тримаючись за руки Миколи Івановича, й голосно співали пісню про червоне знамено. Пісню іспанських республіканців. Тоді всі її співали.
«Не так уже й багато літ минуло відтоді,— думалося Сашкові,— всього чотири роки...» І знову його шлях лежить не на війну з фашистами, а в тил. Прикро.
Вдалині завиднів глиняний будиночок з плескатою покрівлею. Коло будинку бовваніло самітне дерево з товстим стовбуром і тонкими голими гілками. До дерева припнуто верблюда.
— Хлопці, верблюд! — вигукнув Сашко.
Діти стовпилися біля дверей.
— Корабель пустелі,— статечно мовив Генько,— бач, стоїть собі витрішкуватий, ніби й війни ніякої немає... Хлопці, а правда — Крага в ногу поранений чи бреше?
— Геннадію!
Генько оглянувся.
Віра Іванівна сипала чайною ложкою цукор на сухарі, які Петро Заєць розкладав купками на розісланому по підлозі простирадлу.
— А що? Я просто... — забелькотав Генько.