Віра Іванівна похитала головою, короткі коси вибилися з-за вуха, впали на лице. Вона підвела пасмо й сказала стримано:
— Соромно. Ти просто взяв і сказав за спиною в людини гидоту... Це... не по-чоловічому, коли хочеш.
Генько відвернувся. Засопів ображено.
Вихователька сумним поглядом дивилася на дітей, що раптом замовкли.
— Я бачу, хлопці, ви... як би це сказати? Недолюблюєте старшого вихователя. Я не хочу нав'язувати вам свою думку, але... людина повинна бути справедливою. Степан Федорович суворий і вимогливий. На його плечах зараз увесь дитячий будинок. Ви ж знаєте, що Микола Іванович поїхав...
— А скоро ми приїдемо? — запитав Генько. Образи не затримувалися в Геньковому серці.
— Очевидно, вночі,— Віра Іванівна зітхнула і зачерпнула ложкою цукор у наволочці.
Мимо вагона замелькали будинки. Промайнули й повільно попливли по обрію смуги виораної землі, покраяні мокрими вузькими канавами на квадрати.
На зупинці до вагона підійшов Кузьмін.
— Добридень, діти! — бадьорим басом привітався він, прикладаючи випростану долоню до військового кашкета.— Всі здорові? — І, не дочекавшись відповіді, розпорядився: — Вихователя до мене!
Сашко знехотя підвівся.
— Віро Іванівно, вас!
Вихователька віддала ложку й наволочку з цукром Генькові й зістрибнула на насип.
Кузьмін відступив од дверей і сказав багатозначно, дивлячись згори вниз на виховательку, ніби закликаючи її до відповіді:
— Довірили, власне кажучи, дітей неписьменній дівчині, а там казна-що діється!
— Що таке? — стривожилася вихователька.
— Ходімо. Дізнаєтесь. Ганьба!
І Кузьмін швидко пішов уперед, цюкаючи ціпком по землі.
«Мабуть, жабеня щось накоїло,— промайнула Сашкові здогадка.— Ото бідове дівча! А може, її за бійку чиститимуть?»
Йому пригадалося, як тремтіли Зорчині губи, коли вона благала Генька: «Мені швидше треба... мені квітів треба...» І свій сміх.
«Ото дурень,— із запізнілим каяттям подумав Сашко.— Може, людина квіти любить!»
Сашко глянув на станцію. Дерев'яний будинок під бляшаним високим дахом. Майданчик перед будинком глиняний, утоптаний. Навколо майданчика глиняна огорожа.
А за огорожею квіти...
Розділ 13. Суд та діло...
Маря вмостилася на підлозі, біля розчинених дверей. Витягнула з-під нар клунок з подертими сукенками, сорочками, штаньми, в'язкою різнобарвних клаптиків. Дістала з валізки моток чорних ниток — своє найголовніше багатство. Пришивши чергову латку, Маря спершу милувалася нею, схиляючи голову то на один бік, то на другий, розгладжуючи латочку рукою на коліні, й вдоволено мружилася. Потім зітхала, складала полагоджену сукенку чи сорочку в чепурненьку купку й бралася до іншої, щось заклопотано бурмочучи собі під ніс.
Рясний дощ полив із самітної пухкої хмари несподівано й прудко. Здавалося, хтось велетенський зібрав дощові струмені в один жмут, наче віник, і почав стьобати по даху та стінах вагона. Свіжий вітер сповнив теплушку.
Дівчатка позлазили з нар. Усілися кружка навколо Марі.
— А що, дівчатка, заспіваємо? — запропонувала Маря, милуючись черговою латкою, і, не ждучи на відповідь, завела високо та журно:
Анка Чистова перестала витирати кухлі. Так і застигла, притиснувши до грудей шмат вологої марлі.
підхопила вона низом.
Біжить тим гаєм річечка, вода, як скло, блищить. Відбиваються в річці хмарки і біжать, біжать разом з водою широкою долиною кудись далеко-далеко... А край берега у затишку схилилися над водою три верби. Купають тоненьке гілля у воді й журяться. Пройде весна, промайне гаряче літо, набіжать холодні вітри до річки, й посиплеться із верб зелене листячко. І понесе його вода далеко-далеко...
Марин голос линув аж до хмар і лунав там, у високості, на одній світлій сумовитій ноті.
Дівчатка принишкли, наїжилися, зачаровані піснею. Маря обірвала пісню, затулила лице руками й схлипнула.
— Україно моя... чи побачу я тебе знову?
Аня присіла поруч неї, обняла, припала головою до Мариного плеча. Хтось із дівчаток тоненько схлипнув. У Зорки защеміло в носі. Вона обняла Даринку й теж заплакала.
Галка підвела голову, подивилася на дівчат, що ридма ридали, перевернулася на живіт, стукнула кулаком по краю настилу.