— Гітлерюка проклятий! — вигукнула вона.— Піймати б його, паразита!
— А я,— Зорка схлипнула, витерла пеленою ніс,— я його в клітку посадила б — і в зоопарк. Еге, Даринко?
— Гадає, що йому все так і минеться,— мовила тихо Даринка.— Якби-то я могла... — Вона простягла вперед тонкі руки і з несподіваною силою стиснула кулачки.— Якби я могла,— задихаючись, повторила вона,— я пішла б на фронт і своїми руками застрелила...
Дівчатка внизу вже не плакали, а, перебиваючи одна одну, вигадували для Гітлера жахливі кари.
— А правда, він дітьми харчується? — пищала Нінка.
— Атож! По радіо ж казали, що він людожер. Німецьких дітей усіх пожер і на нас поліз! — сказала Зорка.
— Ой, дівчата, раптом німці хоч ненадовго переможуть? — злякано запитала Нінка, витріщаючи очі й шморгаючи носом.
— Дулю з маком! — зло відрубала Анка.
— Правильно! Не на тих натрапили! Я сама чула, як по радіо говорили: «Ворог буде розбитий, перемога буде за нами!» — сказала Галка.
— І я чула! — підхопила Зорка.
— І я. Якийсь дядько на станції розказував — днями наші так німців торохнули, що тільки держись! — додала Анка.
Дівчатка радісно завищали.
— Правда?!
— Ой, може, тепер війна закінчиться і ми додому поїдемо, еге, Маря?!
— Може, так, а може, й ні,— Маря зітхнула.— Ось приїдемо до великого міста, всі новини взнаємо.
— Велике місто ми вчора вночі проїжджали,— мовила Наталка,— Коля-Ваня там на швидкий поїзд пересів.
У вагоні одразу стало тихо. Всі повернули голови до дверей, де, обнявши руками коліна, сиділа Наталя.
— Щоб раніше за нас приїхати й усе приготувати. А Степан Федорович за директора лишився.
— Отже, ми незабаром приїдемо? — зраділа Зорка й заторсала Даринку: — Чула?!
— Ур-ра! — закричала Галка.— Марю, дай гітару!
Вона злетіла долі й стала перед Марею, нетерпляче поводячи плечами. Маря витягнула з коси круглий гребінець, приклала його до губів і заграла.
Дівчатка стали в коло.
— Нумо, Лях!
— Гей, Галченя, вибий циганочку!
...Мимо вагона мелькали будинки, глиняні огорожі. Вдалині чорніли смуги зораної землі. Поїзд уповільнив хід, сіпнувся і зупинився.
Дівчатка навалилися одна на одну. Зчинилася весела метушня.
— Гайда на станцію! — підхопившись, гукнула Галка.
— Гайда, узнаємо новини з фронту та окропу наберемо про запас.
Маря поправила розкуйовджену косу й зняла з цвяха відро. Дівчатка стали поквапно обтрушуватись.
— Ніхто нікуди не піде,— спокійно сказала Наталка,— зараз будуть збори.
Дівчата нараз сторопіли, потім невдоволено забуркотали. Подорожнє життя і так не дуже багате на розваги.
— Які ще збори?!
— А що, хлопці теж прийдуть?
— Степан Федорович прийде,— сказала Наталка.
З останніми Наталчиними словами Ніну наче хто підкинув на місці. Вона спритно викарабкалася на полицю і вмостилася біля Зорки, звісивши ноги у подертих парусинових капцях. Гостре личко її зблідло, мовби одразу зсохлося.
— Зоренько, — зашепотіла вона збентежено, — це про мене збори.
— Про тебе? — здивувалася Зорка.— Звідки ти знаєш?
— Відчуваю.
У відчинені двері теплушки, важко дихаючи, влізла Віра Іванівна. Осмикнула халат, поправила окуляри й привітно всміхнулася. Слідом за нею вніс своє дуже, сухе тіло Кузьмін Степан Федорович. Старший вихователь.
— Степане Федоровичу! Вірванно! — проспівала Наталка своїм тоненьким тендітним голоском.— Добридень вам!
Вона дивилася на старшого вихователя з такою безмежною повагою, що Кузьмін мимоволі зніяковів.
— Здрастуй, здрастуй, Наталочко, — він лагідно поплескав старосту по щічці, потому по-начальницьки оглянув вагон і приклав до кашкета випростану долоню.— Здрастуйте, діти!
— До-бри-день!
Дівчатка мостилися по краях полиць, підгортаючи ноги під себе, ніби кури на жердині.
Зорка влаштувалася так, щоб з-за її спини не було видно Даринки.
— Усі здорові? — гримотів Кузьмін своїм грубуватим рішучим голосом.
— Усі! Всі!
— Жерти здорові, як корови! — вигукнула, пустуючи, Галка. Вихователька похитала головою. Галка набрала придуркуватого вигляду.
— Чому? Я й кажу: всі здорові, як корови!
Маря метушливо витягла з-під полиці дві валізки, поставила їх одна на одну, змахнула фартушком порохняву.
— Сідайте, будь ласка, — звернулася привітно, мовби дома в себе гостей приймала.
Кузьмін опустився на валізки всією своєю вагою, розставивши ноги в блискучих крагах, і заходився набивати тютюном люльку. На свіжій його гімнастерці виблискували, як ордени, значки ГПО і БГПО.