Віра Іванівна мерзлякувато пощулилась, прихилилася плечем до грубки й сховала руки в кишені халата.
— Ну, то що ж у нас з вами скоїлося? — кинув Кузьмін, натоптуючи тютюном люльку.
Наталка вийшла на середину. Поправила коси. Відкашлялась.
— Сьогодні ми повинні обговорити неморальні вчинки,— сказала й запитливо подивилася на Кузьміна. Старший вихователь поважно кивнув.— Неморальні вчинки,— повторила Наталка й глянула в вічі Ніни своїми чистими правдивими очима. — Лапонько... — вона запнулася, але тут же виправилась: — Лапіна Ніна, ми, вся наша група, вимагаємо, щоб ти чесно розказала нам, як ти проміняла казенне плаття на коржики.
— Це ж коли? — здивувалася Маря.
Віра Іванівна здригнулася. Видно було, що для неї це така ж новина, як і для Марі.
У вагоні запала тиша. Дівчатка дивилися не на Ніну, а на Зорку. Зорка мимохіть засовалася, ніби намагалася скинути з себе похмурі погляди. Галка схопилася на коліна, подалася вперед, до Наталки.
— Базікало,— видихнула вона крізь щільно стиснуті губи.
Наталка якусь мить пильно, не кліпаючи, дивилася на подругу, потім перевела погляд на Кузьміна й усміхнулася до нього ясною, відкритою усмішкою.
— Лапіна,— нетерпеливо обізвався Кузьмін, вистукуючи пальцями по набалдашнику ціпка,— ми чекаємо.
Ніна покірно злізла додолу.
— Ну, чому ти, власне кажучи, мовчиш? — запитав Степан Федорович, примруженими очима роздивляючись Ніну крізь тютюновий дим, неначе в мікроскоп.
— Я... я не знаю... що казати,— розгублено пробелькотіла Ніна.
Зорка відчула, як бентежно й часто закалатало серце. Невже Ніна проговориться? Невже скаже?
Віра Іванівна поклала руку Ніні на плече. Нахилилася до неї:
— Ніночко, ти живеш у колективі й тому повинна відповідати за свої вчинки, ти розумієш мене? Це... правда? Скажи нам.
Ніна похнюпила голову, шморгнула носом. По щоках, наздоганяючи одна одну, покотилися сльози.
— Правда,— прошепотіла вона.
— Ну, навіщо... навіщо ти це зробила?!
— Їсти хотіла,— прошепотіла Ніна ще тихіше.
Всі мовчали.
Кузьмін стукнув ціпком об підлогу так, що підстрибнув кухоль, припасований до титана довгим іржавим ланцюжком.
— Їсти хотіла? А я не хочу? А ось вони не хочуть? Сьогодні ти їсти захотіла, а завтра... — Він помовчав і додав з несподіваною гіркотою: — Триває війна. Тяжка війна! Люди останнє віддають фронтові. А, власне кажучи, ви, замість свідомо й дисципліновано їхати в глибокий тил, цупите казенні речі? Соромно? Так, соромно. Я прямо скажу — ганьба!
Кузьмін неквапом, мовби цілячись, навів на Ніну палець.
— Ми всі повинні засудити Ніну Лапіну за її неморальні діла! — вигукнула Наталка, рожевіючи від усвідомлення власної непогрішності.— За...
— ...розкрадання соціалістичної власності, — підказав старший вихователь.
— Степане Федоровичу, ви перегинаєте... — швидко й нервово кинула Віра Іванівна.
Але Кузьмін перебив її:
— Я порадив би вам мені не радити! Я, власне кажучи, виправляю ваш недоробок, шановна товаришко Соколова, а оскільки Микола Іванович у від'їзді, то й обов'язки — що? — директора! Далі, Наталю.
— За систематичну крадіжку казенних речей, за те, що дбає тільки про себе! Ніно, ти повинна перед усіма визнати свою провину.
— Нумо, Нінко, не тягни, зізнавайся! — весело втрутилася Галка, мовби радіючи, що є розвага.
— Авжеж,— підтримала її Анка,— чого вже там...
— Ото ще кара господня... — голосним шепотом проказала Маря.
Ніна прошепотіла щось неслухняними губами.
— Що? Не чую,— Кузьмін глянув на годинник і підвівся, нависаючи над Ніною.— Кажи зрозуміліше. Соромно? Твої подруги не їли цих брудних коржиків, і вони чесно можуть дивитися всім у вічі. Так! Усім!
— Я... Я теж їла...
Даринка намагалася говорити спокійно, але голос її уривався од слабості. Обома руками вперлася вона в краї настилу, щоб не впасти. Худа, з тонким, майже прозорим лицем, від чого здавалася особливо беззахисною, Даринка дивилася на старшого вихователя розширеними очима й повторювала, як у маренні:
— Я... я теж їла... Ніна не сама... Вона не винна, якщо...
— Ц-це ще що таке?! — здивувався Кузьмін.
— Дарина Лебідь,— підказала Наталка.
Зорка спершу розгубилася, та потім схаменулася.
— Дарко! — злякано закричала вона. — Замовкни! Ну чого ти втручаєшся!
Вона схопила Даринку за плечі, штовхнула подалі на нари, аби швидше сховати подругу од Кузьміна. Даринка впала, тоді підвелася знову, відштовхуючи од себе Зорчині руки.