У відчаї Зорка зістрибнула на підлогу й закричала, притискаючи до грудей кулаки:
— Ну так, і я міняла! Можете карати! Мені байдуже!
— Припини істерику! — гаркнув Степан Федорович. Відсторонивши Зорку, він кинувся до нар. Але Кузьміна випередила Віра Іванівна. Перевернувши порожнє відро, вона стала на нього обома ногами і обережно зняла Даринку.
— Що з нею? — тривожно запитав ззаду Кузьмін.
Вихователька обернулася до нього сполотніла, перелякана. Вона тримала Даринку на руках, пригортаючи до грудей, наче маленьку дитину.
— Не знаю...
— Ой лишенько! — Маря схлипнула, витерла фартушком губи й накинулася на Зорку.— Ти що ж мовчала? Я питаю її, чому Дарини не видно, а вона каже — Даринка спить. Хіба можна спати всю дорогу? Ой горенько! Ой лишенько...
— Варю! — гнівно сказав Кузьмін, стукнувши ціпком об підлогу.— Власне кажучи, вам довірили дітей!
Маря замовкла, із схлипом втягуючи в себе повітря.
— Степане Федоровичу, це все Зорка,— швидко знайшлася Наталка,— знала й нічого мені не казала. Просто неподобство. Не можу ж я сама за всіма встежити!
Кузьмін ковзнув поглядом по обуреному Наталчиному обличчю. Стурбовано потер лоба. Насупився.
— Негайно в лікарню!
Даринка заплакала. Обхопила руками шию виховательки.
— Не треба... Вірванно, любесенька... не треба в лікарню.
Кузьмін нагнувся до Дарини. Ліва його повіка затіпалась.
— Там тобі молоко даватимуть,— м'яко сказав він,— ну не плач, одужаєш — і ми по тебе приїдемо.
— Я тут одужаю... мені Зорка молока принесла... за плаття.
— Віро Іванівно, віднесіть Лебідь у службовий вагон,— звелів Кузьмін.— Варю, допоможіть виховательці. Зрештою вночі будемо на місці...
— Даринко! — Зорка кинулася до подружки, але Кузьмін схопив її за руку, різко повернув до себе. Зорка зіщулилася, чекаючи, що Кузьмін зараз нагримає на неї, як допіру гримав на Ніну. Вона глибоко зітхнула й войовничо виставила плече вперед, ладна битися з цілим світом сам на сам, коли вже однаково Даринку забрали.
Та Кузьмін не гримав. Він стояв посеред вагона, широко розставивши ноги, трохи похитуючись, курив, притримуючи люльку біля рота, й дивився на Зорку з чудним подивом, нібито бачив уперше.
— Гм... — вимовив нарешті,— за героя себе вважаєш? Так, так... А коли б Лебідь померла, га? Мовчиш?
— Я... я гадала, вона одужає,— прошепотіла Зорка.
— Гадала-думала... Головою треба було думати, а не заднім місцем, га? Повтори!
— Заднім місцем,— розгублено повторила Зорка.
Нагорі зареготала Галка. Слідом за нею, ніби оговтавшись від заціпеніння, заговорили, зашепотілися дівчатка. Ніна відступила вбік і непомітно шмигнула за титан.
— Ти гадаєш, Будницька,— вів далі Кузьмін, уже, видно, забувши про існування Ніни,— я нічого не знаю про бійку? Як ти голову розбила Дмитрієву? Я все знаю! Від мене ніщо не приховається! Як стоїш? Облиш кусати нігті й стань струнко, коли розмовляєш зі старшими! Геть розбестилися! Зчиняють бійки, відстають од поїзда, цуплять казенні речі! Ганьба! Я вам покажу кругову поруку у воєнний час, власне кажучи! Марш на місце!
Зорка метнулася убік, наштовхнулася на когось і навмання полізла в найтемніший куток на долішні нари.
— Усім зрозуміло?! — долинув до неї виразний бас Кузьміна.— Сподіваюся, запитань не буде?
— Будуть... Наталко, не смикай за ногу, може, я запитати хочу.
— Нумо, Ляхова, питай, — дозволив Кузьмін, — лише по суті питання.
— Я по суті,— запевнила Галка.— А що з Гітлером зроблять, коли спіймають?
Зорка тицьнулася носом у подушку, натягнула ковдру на голову.
Чому так буває? Хочеш зробити щось гарне, а виходить погане?.. Може, вона просто така невдатна? Жила собі з татом, мамою, бабусею, а тепер нікого немає. І Даринку забрали. Всі тільки те й знають, що лають, кричать... Краще б вона залишилася в санітарному вагоні з Васею. Поїхала б із ним у госпіталь, а звідти на фронт. Усе ж краще, аніж тут лишатися. Наталці так щастить — хоч що зробить — усе добре, Кузьмін їй: «Наталочко, Наталочко...» Лялька жалюгідна!
Зорка намацала під подушкою клаптик газети з Василевою польовою поштою і заспокоєно зітхнула.
«Втечу,— твердо поклала собі вона.— Тільки-но приїдемо, одразу втечу! Ото Василь зрадіє!»
Зорка облизала солоні губи, вклалася зручніше й уявила собі, як вона втече, як Василь зустріне її і вони разом стануть бити фашистів.