...Біжать солдати широким полем, а попереду всіх вона. Зорка, з гвинтівкою! «Ур-р-ра!» Тікають від них фашисти. Зорка попереду... і несподівано вибігла в степ, стала рвати жоржини, але звідкілясь нагодився Кузьмін, вихопив букет і почав топтати його ногами в жовтих крагах.
— Уставай! — закричав він і потягнув Зорку додолу.— Вставай, сплюхо!
Зорка злякано скрикнула й розплющила очі. Хтось настирливо тягнув з неї ковдру.
Вона хутенько сіла, швидко смикнула ковдру вгору, враз відчуваючи, як усе тіло миттю вкрилося липким гарячим потом.
— Тю, навіжена! Тримай! — сказала Маря й поклала Зорці на коліна величезний букет квітів.
— Поки ти спала, до тебе кавалер прибігав. Гарненький такий хлопчик із розтрощеною головою! — Маря пирснула в кулак і вся зайшлася, загойдалася од сміху.
Зорка розгублено дивилася на квіти, не зовсім тямлячи, сниться їй все це чи ні.
Від квітів гірко й ніжно пахло степом. Зорка нерішуче простягнула руку й торкнула оксамитне серденько ромашки. На пальці залишився жовтий пилок...
— Нерозлий-вода, молодий-молода! — лукаво проспівала Галка й зареготала. Та цього разу її ніхто не підтримав. Дівчата оточили Зорку й дивилися на квіти з незлобливою заздрістю.
— Живі... — здивовано прошепотіла Ніна, присуваючись ближче.— І це все тобі?
Зорка взяла квіти обома руками, зарилася в них лицем і, відчуваючи, як зникає із серця туга, промовила:
— Сашко... Ото дурний!
Розділ 14. «Приїхали, здрастуйте...»
Від самого вечора по стінах і покрівлі вагона одноманітно порощив дощ, і від цього в теплушці раптом стало затишніше, було приємно лежати під теплою ковдрою і слухати крізь дрімоту, як Маря виводить сонним голосом свою безкінечну казку про гарну дівчину й відважного козака, яких «розраяли злії люди...»
А над ранок Зорка несподівано прокинулась од якоїсь особливої стійкої тиші. Вагон не рухався. Але не так, як це бувало на попередніх зупинках, а тривко, ніби колеса нарешті відкладали своє і завмерли тепер назавжди.
Зорка сповзла з нар і визирнула в прочинені двері.
Дощ перестав. У розривах хмар холодно голубіло небо. Від вагонів до самого обрію тяглося похмуре безлісся степу, і тільки подекуди ворушилася на вітру суха ламуча трава. Вітер прасував її, ганяючи по степу сірі кулі перекотиполя. А на самому обрії, ніби застиглі хвилі, ліловіли піщані бархани. Неподалік ешелону видніли кілька жовтаво-сірих будинків з пласкими покрівлями. Коло будівель диміли паровози, рухалися товарні состави. Там була станція.
То ось у чому річ! Вагони з дитячим будинком стояли в тупику.
— Дівчата! — заволала Зорка.— Вставайте! Приїхали!
— Цить, причинна! Зіпаєш удосвіта, як той півень,— сердито озвалася Маря.
Визирнула з вагона й сполошилася.
— Справді, приїхали! Чого ж ти мовчала?! Вставайте, дівчатка, вставайте!
Поряд, у хлоп'ячому вагоні, зашуміли, загупали, протяжно здивовано засвистіли.
Дівчатка зістрибували з нар. Сонні, закудлані, нічого до ладу не втямивши, товпилися в проході, штовхалися й галасували:
— Ой-о-ой!
— Завезли!
— Ой, дівчата, ні деревця, ні травинки!
— А казали — в евакуацію їдемо! Яка ж це евакуація, коли нічого немає?!
Біля вагона з'явився Кузьмін. Заклопотано-бадьорий. У чистій гімнастерці з тугим білим підкомірцем.
— Здрастуйте, діти! — низький голос його перекрив лемент.
Дівчатка принишкли, блимаючи на старшого вихователя з полохливою цікавістю.
— Вивантажувати речі! — гучно скомандував Кузьмін.
Галка ступила вперед.
— Це ми тут житимемо?
Кузьмін кивнув, нетерпляче глянув на годинник.
— Тю-ю, та тут же самий степ...
— Їхали, їхали і... приїхали! — знову загаласували дівчата.
Кузьмін насупився.
— P-розмови! Це вас, власне кажучи, не стосується, зрозуміло? Що?
— Аж ніяк незрозуміло,— Галка набрала дурнуватого вигляду й випросталася, як по команді струнко. Але очі її досить нахабно косували на старшого вихователя.
— Що незрозуміло?
— Чому не стосується, що стосується?
— Галко, чи тобі не соромно! — обурилася Наталка.
— Зажди, зажди, Наталочко,— тихо промовив Кузьмін, пильно розглядаючи Галку.— Отже, незрозуміло? Так, так, Ляхова, дурника вирішила корчити? Начувайся, я тобі цю демонстрацію ще пригадаю...
— А чому? Ви ж самі запитали: зрозуміло? А як незрозуміло? — безвинним голосом виправдувалася Галка.— Вже й спитати не можна...