— Ой, Лях, відчайдушна,— захоплено прошепотіла Ніна.
— А Микола Іванович говорив, що нас усе стосується,— стиха докинула Анка.
Кузьмін випростався, розправив плечі й поволі обвів поглядом дівчаток, що юрмилися біля дверей вагона.
— Ну, то кому ще незрозуміло, здається, Чистовій? Га?
Анка мовчала, опустивши долу очі й покусуючи губи.
Кузьмін осміхнувся і відшукав очима Зорку, яка боязко ховалася за Анчиною спиною.
— А тобі, Будницька?
Зорка стрепенулася і раптом з відчайдушною рішучістю випалила:
— А де Даринка Лебідь? Ви її в лікарню здали?
Степан Федорович повагом дістав з кишені просторого галіфе яскраво вишитого гаманця, потримав його на долоні й поклав у кишеню. Спохмурнів.
— Погані справи в Лебідь. Це на твоїй совісті, Будницька, зрозуміло? Щастя, що вчасно зуміли влаштувати в лікарню. — Він зітхнув і вів далі вже зовсім іншим тоном: — Ех, діти, діти, гадаєте, мені тут до вподоби? Та коли наказано, власне кажучи, значить, треба терпіти, не роздумуючи. Йде війна, гинуть люди, та країна вивезла нас у глибокий тил, щоб ви могли — що? — вчитися. А чим ми повинні відповісти на піклування? Добрим навчанням і залізною дисципліною, зрозуміло? Не чую!
— Добрим навчанням і залізною дисципліною,— гучніше за всіх випалила Наталка.
Кузьмін глянув на годинник і заквапився.
— Варю, ви відповідаєте за своєчасне вивантаження!
— А куди ж дінешся? — Маря розвела руки й зітхнула.— Всю дорогу за щось-нещось відповідаю, така вже моя доля...
Дівчатка заметушилися, почали квапливо збирати речі. Зорка стояла, мов прибита.
З Даринкою погано... і в цьому вона, Зорка, винна... Але ж Даринка сама просила нікому не казати. Як же так? Раптом перед нею постало Грицькове обличчя. Зорка стиснула щоки долонями, затрясла головою. «Ні, ні, з Даринкою цього не станеться! Я не винна... Я слово дала; а може, не треба було слова давати? А якщо вона просила?»
— Зорко, ти чому стоїш, наче стовп при дорозі?
Зорка заціпеніло дивилася на Анку, неспроможна збагнути, чому Чистова тримає в руках порожній матрац, а дівчата з виском гасають по вагону в клубах пилюки й солом'яної потерті.
— Що з тобою? — уже співчутливо запитала Анка.
— Так... нічого,— ледь розтуляючи губи, прошепотіла Зорка й заплакала.
Анка злякано кинула матрац на підлогу й пригорнула Зорку.
— Перестань... Ну, чого ти? Все буде гаразд, побачиш!
— Нехай усі... усі на мене... нехай, якщо... я винна,— захлинаючись, бурмотіла Зорка, припавши до Анчиного плеча. — Нехай я помру... коли погана, а вони хороші... мені байдуже...
Дівчата обступили їх з усіх боків.
— Зорко, тьху на тебе! Чого ти? — запитала Галка, яка прибігла пізніше за всіх.
— Я знаю, це вона через Даринку,— пропищала Ніна. Гостре личко її жалісливо скривилося, здавалося, вона теж ось-ось заплаче.
— Марю! — збентежено покликала Наталка.— Марю!
— Зорко, та плюнь ти на цього Крагу! — зло сказала Галка.
— Марю! Та де ж вона?!! — надривалася Наталка.
— Та ось же я,— важко дихаючи, озвалася Маря десь ізнизу.
Дівчатка розступилися.
Маря вибралася з-під нар, тягнучи за собою клунок з білизною.
— Що тут у вас скоїлося? — запитала вона, поправляючи косинку, що сповзла з голови.
— Зорка плаче!
— Крага сказав, що з Даринкою погано!
— Та ні, він сказав, що Зорка винна!— перебиваючи одна одну, загомоніли дівчатка.
— А вона не винна!
— Ні, винна! — втрутилася Наталка.— Бо мовчала.
— То й що ж, як мовчала?
— Не можна про хвору мовчати!
— Та годі тобі! Не можна мовчати... А якщо вона слово дала?
— Ану цить! — різко сказала Маря. Вона насильно відірвала Зорку від Анки й повернула до себе.— Цить! Кому кажу?! Знайшла час рюми розпускати!
Зорка перестала плакати й лише судорожно зітхала.
— Дурне дівча,— виказувала Маря, витираючи фартухом зарюмане Зорчине обличчя.— Не годиться завчасно живе хоронити... Одужає Даринка й до нас приїде.
— Авжеж,— підтримала Марю Галка,— мало що Крага збреше.
— Дивіться, он попрямував до станції і не кульгає зовсім,— простодушно пропищала Ніна.
— А чому б то він кульгав? Адже фронт — о-он де зостався! — ущипливо зауважила Галка.
Наталка обурилася.
— Як вам не соромно! Степан Федорович не винен, що в нього нога хвора! І ти, Галко, теж...
— Сором не дим, очей не виїсть! — Галка пустотливо зареготала й поплескала Зорку по плечі.— Гайда матраци стягувати!
Анка зачудовано подивилася на Галку, потім перевела погляд на сторопілу Наталку й стенула плечима. Галка голосно заспівала: