— Облиште жарти, — прикинувшись ображеним, посварився я пальцем. — Моя пригода справді загадкова і таємнича, отож має всі ознаки позаземного кохання.
А трапилося все це зі мною на Лателлі — планеті, яка хоча й вразила нас своїми, схожими на земні, ландшафтами, та водночас й розчарувала відсутністю будь-яких проявів розумного життя. Членам експедиції, яку очолював того разу капітан Савіров, вона здалася схожою на величезний інсектарій — заповідник для комах (в мільйони разів більший за ті, що створені на Землі), бо ж була населена самими комахами!
Пам’ятаю, у щоденнику я тоді записав: “Що це — примха еволюції, яка дозволила розквітнути на дереві життя лиш одній цій гілці, чи таємнича цивілізація шестиногих істот, рівень розвитку і особливості життя яких нам не дано збагнути?..”
На всі ці питання я сподівався знайти відповідь після повернення на Землю, але нагальні справи не дали змоги довести роботу до кінця.
Отже, комахи Лателли… Вони вражали своїми розмірами, кольорами, будовою тіла. Від дрібних, ледь помітних звичайним оком, до велетенських, завбільшки з півметра шестиногих істот з птахоподібними дзьобами і гострими пазурями. Хоч як глибоко сховане у дослідника почуття відрази до неприємних істот, але тут воно раз у раз проривалося назовні. І якось у кают-компанії зорельота один астрозоолог не втримався і вигукнув:
— Що тут цікаво — безперечно! Але разом з тим я не можу назвати цю планету інакше, як бридкою…
Проте, ніби чекаючи в гості землян, природа Лателли все-таки пом’якшила враження. На планеті виявилися й інші живі істоти, які викликали загальне захоплення. То були велетенські метелики. З барвистими плямами та смужками.
Метелики ці кружляли навколо нашого зорельота, і ми б почали поступово до них звикати, коли б не одна обставина, що спричинила цілу лавину припущень, здогадок і гіпотез.
Сталося це на третій день роботи експедиції, коли в подорож по континенту вирушив всюдихід з екіпажем розвідників. Повернутись вони мали десь за тиждень, зв’язок з ними підтримувався з допомогою радіохвиль. Саме після виходу всюдихода й почали коїтися дивні речі: ми побачили, що кількість метеликів навколо корабля помітно збільшувалась.
— Що за диво? — мовив капітан Савіров. — Якщо у цих дивовижних мешканців планети існують зачатки розуму, то можна подумати, ніби вони виявляють до нас підвищену цікавість!
— І зверніть увагу — виникла, вона після того, як в глиб континенту вирушив всюдихід, — додав хтось із астрозоологів. — Можливо, це “цивілізація” комах і вони “проти” будь-яких контактів?..
Того вечора в кают-компанії зорельота тільки й розмов було про те, чи можна вважати осмисленими дії мешканців Лателли, і як нам триматися в разі небезпеки.
Найнесподіваніше сталося наступного ранку. Коли члени експедиції прокинулись і вийшли в корабля, вони не впізнали свого зорельота: немов уночі його корпус перефарбував якийсь художник-абстракціоніст.
Майже весь корабель був щільно вкритий метеликами!
— Може, вони прийняли його за квітку? — розгублено мовив капітан…
Здавалося б, нісенітниця. Метелики і зореліт! Жива матерія — і стальний колос, творіння людського розуму і рук. Два абсолютно протилежних стани матерії. Але факт лишався фактом — зорельоту метелики віддавали перевагу серед усіх інших речей.
Висувалися найфантастичніші припущення. Хтось сказав, що барвисті господарі Лателли, не маючи інших засобів захисту від прибульців, вирішили… з’їсти наш корабель. Більш імовірною здавалася гіпотеза, згідно з котрою метеликам просто сподобались якісь речовини, що входили до складу його зовнішнього покриття. А може, запах?..
Нашестя метеликів тривало аж до повернення екіпажу всюдихода. Та коли ви думаєте, що після цього ми знайшли розгадку, то помиляєтесь. Щойно дослідники повернулися — метелики безслідно зникли. Не всі і не зразу, але протягом двох днів наш зореліт побляк, втратив неприродне забарвлення і набув звичного сіро-сріблястого кольору…
— І все? — спитав професор Ігреков.
— Хіба цього замало? — розчаровано мовив я.
— Отже, таємниця лишилася?
— Навіть дві! — уточнив я.
— І ти вже оповів про них читачам свого часопису?
— Ані слова! — запевнив я професора. — Подія видалась мені такою дивною, що я вирішив не писати про неї, аж поки хоч деякі обставини пригоди не будуть з’ясовані.
— І правильно зробив! Обіцяю — за тиждень ти зможеш написати свій репортаж.
— Чому саме за тиждень? — не зрозумів я.
— Тому що такий час мені потрібен для того, аби обміркувати історію цього незвичайного “кохання”.
Рівно за тиждень Ігреков подзвонив і призначив мені побачення в лабораторії знайомого еколога.
— З дозволу архіву Головного центру астронавігації ми переглянули голографічні знімки, зроблені вашою експедицією на Лателлі, — заводячи мене до лабораторії, сказав професор. — Так от те, що ти розповів, з погляду хімічної екології постало в новому світлі.
— В якому світлі? — перепитав я, але тут в лабораторії згасло світло і над невеличким екраном з’явився голографічний привид — двійник метелика з Лателли. Зображення було таке реальне, що в першу мить я аж відсахнувся від екрана…
— Був час, коли вважалося, що молекули пахучої речовини викликають у комах електричні сигнали, які й сприймаються мозком, — почав еколог. — Але покійний професор Венс висунув електромагнітну теорію запахів…
Рівний голос еколога подіяв на мене заспокійливо. Мені навіть здалося, що метелик теж застиг на місці і прислухається…
— За його теорією, комахи реагують на електромагнітні коливання, які утворюють молекули пахучої речовини в інфрачервоній зоні. Проте молекули речовини здатні утворювати радіохвилі й у міліметрових та субміліметрових ділянках спектра. Саме тому ми з колегою Ігрековим і подумали, що ці хвилі можуть вловлюватися вусиками-антенами комах. Адже їхні розміри відповідають довжині електромагнітних хвиль міліметрового та субміліметрового діапазону…
— До чого ви ведете? — не зрозумів я. — Невже запах гару, що линув від зорельота, метеликам Лателли був приємніший за аромат будь-якої квітки?
Професор і еколог перезирнулися.
— Отож-то, — таємниче мовив колега Ігрекова. — А на яких хвилях ваш зореліт тримав зв’язок із всюдиходом?
— Здається… Здається… — І тут мене осінило: — Ну, звичайно, на міліметрових!
— Тоді, — еколог аж сплеснув руками від захоплення, — ви самі підняли завісу над таємницею!
Виходить, збагнув я, гіпотеза покійного професора Венса знайшла несподіване підтвердження. Ажурні вусики-антени метеликів Лателли, певне, були “настроєні” на хвилю пахучої речовини, яка повністю “співпадала” з хвилею нашого радіопередавача. Адже молекули теж здатні поглинати і випромінювати радіохвилі. Тож не дивно, що гігантський зореліт став для комах велетенською принадою.
Проте одна загадка все ж таки лишилася не розкритою. її, мабуть, не вдасться розгадати нікому. А у метеликів Лателли про неї не спитаєш. Але цікаво, яку саме квітку нагадав їм наш зореліт?
Ось такою несподіваною виявилася розгадка найнезвичайнішого випадку в житті Андрія.
А які теорії запахів відомі вам?
Як би ви пояснили випадок, що стався з нашими героями на Лателлі?
Коли ваша думка співпадає з міркуваннями героїв й свідчить на користь електромагнітної теорії запахів, спробуйте відповісти, де раніше був використаний термін “антени” — в біології чи в радіотехніці?
ПІДСТУПНІСТЬ ЧАРІВНОЇ ЯО
— Все, що ти розповів, вражає! — вигукнув професор Ігреков. — Просто вражає! Тут, на Землі, я не знаходив собі місця. Та сам подивись, сам переконайся…