Можливо, незабаром люди дістануть відповідь і па запитання, про що розмовляй Леонардо да Вінчі з Монною Лізою. Принаймні так вважав автор цікавих експериментів американський інженер Річард Вудбрідж.
Пригадайте, як виготовляються грамофонні платівки. По поверхні диска з пластичного матеріалу ковзає голка рекордера, що сполучається з мембраною. Вона вловлює коливання повітря і передає на голку. Голка ж залишає в диску рівчак, глибину і профіль якого визначає звук, який записують.
А що, як замість диска — полотно в рамі, а замість голки — пензель художника? Ймовірно, й тоді відбуватиметься щось подібне: звукові коливання повітря викликатимуть тремтіння полотна чи волосків пензля. Малюючи картину, художник мимохіть записує голос того, хто говорить, на пластичних мазках фарби. Лишається тільки відтворити цей запис. Але як?
Експерименти Річарда Вудбріджа вражають класичною простотою. Для них він використав стандартну звуковідтворювальну апаратуру. Досліджував дві можливості звукозапису: на глиняних горщиках, що обертаються на гончарному крузі; на мазках фарби, накладених на полотно. Результати дають підстави сподіватися на успіх. Своєрідними “грамофонними пластинками” можуть бути не тільки гончарні вироби чи твори живопису, а й прикраси, леза холодної зброї, стріли й навіть рукописи.
Всім нам — кому з наукової, а кому з науково-фантастичної літератури відомий парадокс близнюків, заснований на закономірностях спеціальної теорії відносності: коли один із двох близнюків залишиться вдома, а інший вирушить в космічну мандрівку зі швидкістю, близькою до швидкості світла, а потім повернеться до свого брата, то мандрівник виявиться молодшим від домосіда.
Відповідно до теорії відносності час тече повільніше і поблизу тіл, що мають велику масу. Скориставшись наведеною професором Ігрековим формулою і продовживши розрахунки, ви зрозумієте, чому так вразив Андрія одержаний результат: час і дійсно для нього уповільнився, але за добу “чарівна” куля затримала його старіння лише на… двадцять секстильйонних секунди!
Як виникла на планеті вода? Гіпотеза професора Ігрекова вражає своєю витонченістю аргументації і оригінальністю, проте в науці є й інші гіпотези, що пояснюють появу води на Землі. За однією з них, в усіх напрямках Всесвіт пронизують патоки космічних променів — частинок, що мають величезну енергію. Найбільше серед них протонів — ядер атомів водню. Пронизуючи верхні шари земної атмосфери, протони захоплюють електрони, перетворюються на атоми водню і вступають в реакцію з киснем. Утворюється вода. Розрахунки показали: щороку майже півтори тонни такої “космічної” води народжується в стратосфері. Води, що виникла у такий спосіб за всю історію Землі, вистачило, щоб наповнити всі океани нашої планети. Отже, вода могла прийти на Землю із космосу? Так. Але…
Геохіміки мають з цього приводу іншу думку. Вони вважають, що вода має земне походження і виникла внаслідок вулканічної діяльності планети. Яку ж кількість води могли викинути разом з парою всі вулкани планети протягом всього її існування? Виявилося, що й такої “геологічної води” теж вистачило б, щоб заповнити всі океани.
Отже, питання: звідки на Землі з’явилася вода, ще й досі лишається відкритим.
Під час рейсу в Центоні капсула рухається за рахунок однієї лише сили тяжіння. Тому в Центоні тривалість рейсу не піддається ніякому регулюванню: переліт на 1000 кілометрів триває стільки ж часу, скільки рейс від одного входу Центона до іншого.
Ще одне диво Центона: гиря в 1 кг важитиме півкілограма на відстані √2 — радіуса Землі і на відстані 1/2 радіуса Землі.
Космічній ракеті, яка вільно падає в Центоні, досить в центрі Землі повідомити додаткову швидкість 5,3 км/с, щоб вона біля виходу із тунеля мала швидкість 11,2 км/с, яка достатня для того, щоб досягти поверхні Місяця.
Закони фізики припускають існування античастинок. І такі античастинки дійсно були виявлені. Антиелектрон, тобто позитрон, був виявлений ще в 1932 році американським фізиком Карлом Андерсоном. Пізніше були виявлені антипротон і антинейтрон. Оскільки ядро будь-якого елемента складається з протонів і нейтронів, то із антипротонів і антинейтронів можна скласти антиядро. Коли до такого ядра, що заряджено негативно, додати позитрони, то одержимо антиатом, а з антиатомів можна “побудувати” антиречовину.
Оскільки сили між античастинками за законом зарядової симетрії дорівнюють силам між частинками, то антиречовина буде мати ті ж самі хімічні і фізичні властивості, що й речовина.
Якби нам вдалося штучно створити антиречовину, ми б одержали джерело енергії в тисячу разів потужніше, ніж термоядерна енергія. Проте приготувати антиречовину в земних умовах дуже важко і перш за все тому, що частинка, з’єднуючись з античастинкою, знищується. При цьому виділяється енергія у вигляді γ-квантів, або інших частинок. Ось чому описану професором Ігрековим реакцію синтезу золота в земних умовах поки що здійснити не вдається. Адже антиречовину не можна втримати в обладунку з речовини. Проте її можна було б підвішувати в електромагнітному полі, щоб вона не стикалася з речовиною.
А поки що золото (Aurum) — хімічний елемент 1 гр. періодичної системи Менделєєва — зустрічається в природі у вільному стані, часто у вигляді великих самородків, що відрізняються кольором і блиском. Золото належить до благородних металів. Відомий лише один стійкий ізотоп Au127. Із штучних радіоактивних ізотонів найважливішими вважаються Au185 і Au198.
Золото належить до числа розсіяних металів. Вміст його я гірських породах дуже незначний. Невеличка кількість його виявлена в тканинах живих організмів та у морській воді, приблизно 0,01–0,05 мг/т. Незважаючи на те, що вміст золота у воді дужо незначний, розробляються проекти видобування його з морів і океанів.
З точки зору космонавтики Сонце — справжній полюс недосяжності. Справа в тому, що під час будь-якого космічного запуску Земля відіграє роль першої стартової ступені. її орбітальна швидкість близько 29,8 км/сек (майже втричі більша першої космічної) додається до швидкості ракети. Для польотів до Марса, Юпітера й інших більш віддалених від Сонця планет запуск проводиться “за напрямком руху” Землі. Немов камінь з пращі, що швидко обертається, зривається ракета із земної орбіти і, обганяючи пашу планету, поринає все далі від Сонця. З точки зору енерговитрат — це найбільш вигідний міжорбітальний перельот. Меншу швидкість космічному апарату повідомити не можна. Він не долетить до цілі. А більша швидкість йому не потрібна.
Коли ракета стартує на Сонце, обертання Землі за орбітою для неї вже не допомога, а прикра завада. Зірватися з земної орбіти вниз на Сонце можна тільки згасивши орбітальну швидкість — піти “проти течії”. Мало того, ще треба подолати земне тяжіння. Отже, щоб потрапити на Сонце, зонд повинен розвинути швидкість 31,8 км/сек в бік, протилежний руху Землі по орбіті. Проте це не влаштовує тих, хто прокладає космічні траси: адже тривалість такої подорожі дорівнюватиме десяткам років.
А до Сонця можна дістатися й за кілька років. І для цього, до речі, зовсім не потрібні потужні ракетні ступені. Частину енергетичних витрат можуть взяти на себе Земля і Юпітер. Вчені дійшли парадоксального висновку: хочеш швидше потрапити на Сонце — цілься у Юпітер.
Стартуючи з Землі, ракета вирушить у напрямку Юпітера, під дією тяжіння зробить навколо нього петлю і візьме курс на Сонце. Причому досягне його через три—чотири роки. Під час стрибка на Сонце за “трамплін” правитиме орбітальне обертання Землі, те саме обертання, яке вважалося головною перешкодою на шляху до цієї зірки.