Проте блискавка подарувала Наталці сюрприз. Поява кулі, певне, призвела до мутації кімнатних рослин, які зеленіли у вазонах на підвіконні, бо десь за тиждень на них з’явилися навдивовижу гарні блакитні квітки, дуже схожі на ту, що прикрашала діадему, привезену Наталею з Альфа Проціон. Подія ця, може б, і не набула широкого розголосу, коли б не будова цих квіток, що неабияк збентежила одного з ботаніків: блакитні пелюстки обрамляли жовто-блакитні серцевинки, утворені майже з чистого золота!
А як ви гадаєте, чи могла описана подія відбутися насправді?
Які гіпотези, що пояснюють появу кульової блискавки, вам відомі?
І, нарешті, чи доводилось вам спостерігати кульову блискавку, а якщо так, то за яких обставин?
ЛИСТ З ЕПСИЛОН ЕРІДАНА
Яввійшов до квартири саме тоді, коли в кабінеті пролунав телефонний дзвінок.
— Андрію! Ти вмикав сьогодні відеофон? — голос колеги-журналіста звучав стурбовано. — Надзвичайна подія! Інформація передається по всіх каналах: від “Альфи-2” перестали надходити сигнали!..
Я прожогом кинувся до вітальні. За мить брунатний екран відеофону спалахнув, і на ньому з’явилося зображення однієї із сторінок Бюлетеня новин, що його передавало Міжпланетне агентство оперативної інформації. Йшлося про підготовку до нової експедиції у сузір’я Центавра. Та мене цікавила свіжа хроніка, і тому я натиснув на пульті кнопку з позначкою “!”, що означало “Інформація особливої важливості”.
На екрані з’явилися зображення всіх восьми членів екіпажу “Альфи-2” і серед них обличчя мого найкращого друга Адрі. Траурної рамки навколо фотознімка не було, але я розумів, що це все може означати. “Альфа-2” вже тривалий час мчала до Епсилон Ерідана. Експедиція мала виконати особливо складне завдання. До неї зараховували лише добровольців. Адрі сам запропонував свою кандидатуру. Не тому, що в нього не було справ тут, на Землі. Просто він мав неспокійливу вдачу і завжди шукав, де б могли стати в пригоді його досвід і знання.
…У напрямку Епсилон Ерідана були виявлені дивовижні спалахи гравітаційного випромінювання, повторювані з постійною періодичністю, ніби хтось сигналізував нам, а може, і всьому Всесвітові, що йому пощастило приборкати гравітацію. Адрі працював в Інституті проблем надзвичайної складності. Гравітація — то був його фах. Коли в пресі повідомили про початок формування екіпажу “Альфи-2”, він подав заяву одним з перших.
Я проводжав його на космодромі сонячного осіннього дня. Адрі сміявся, жартував, твердив, ніби з Епсилон Ерідана нас, певне, вітають розумні істоти, тож і він був надзвичайно збуджений: “Три іноземні мови я вивчив на Землі, а іншопланетну опаную, либонь, на Ерідані…”
А на прес-конференції, за годину до польоту, сказав:
— Про завдання експедиції вам докладно розповів командир. Коло моїх інтересів — гравітація. Гадаю, політ до Епсилон Ерідана допоможе відповісти на деякі “чому?”, що виникли у мене під час вивчення гравітаційних полів. І це дасть змогу завершити роботу по створенню приладу… — він на мить затнувся, підшукуючи належне слово, — приладу… ну, назвемо його умовно антигравітроном.
Я перемотав плівку на диктофоні й ще раз прослухав: “…приладу… ну, назвемо його умовно антигравітроном…”
Цікаво, чому Адрі ніколи не розповідав про ці свої пошуки? В день старту “Альфи-2” розпитувати його було марно. До пуску лишалися лічені хвилини. Адрі лише міцно потиснув мені руку і мовив:
— Сподіваюся, все буде гаразд. Коли що… ти одержиш листа.
Тоді я не надав значення цим останнім словам. Листи з зорельота? Перед стартом “Альфи-2” я сприйняв їх за жарт. І лише зараз, прослуховуючи магнітозапис, помітив, що голос Адрі звучав вельми серйозно.
Що він хотів сказати цими словами? Намагаючись пригадати в подробицях останню зустріч з Адрі, я схвильовано крокував з кутка в куток кабінету.
Раптом з передпокою долинув дзвінок.
На порозі стояв сивий чоловік у темному плащі, з капелюхом у руці.
— Ваше ім’я Андрій?
— Так. А в чому річ?
— Пробачте, що звертаюся до вас на ім’я. Я не знаю вашого прізвища. Ось, поряд з адресою, лише ім’я. — Він сунув руку в кишеню плаща. — Вам лист від Адрі…
— Але ж Адрі… “Альфа-2” зникла…
— Заспокойтеся, — мовив чоловік. — Обставини, за яких зникла “Альфа-2”, ще остаточно не з’ясовані.
— Тоді звідки ви знаєте Адрі?..
— Дуже просто: ми разом з ним мешкаємо в будинку співробітників Інституту проблем надзвичайної складності. Перед експедицією він приніс мені листа. Сказав, що про всяк випадок. “Може, й заберу, коли повернуся. Може, й не придасться. Та коли станеться якась затримка, передайте Андрієві…” І написав вашу адресу.
Так от що мав на увазі Адрі, коли восени так підкреслено тиснув мені руку на космодромі…
Можете уявити хвилювання, з яким я надривав невеличкий конверт. Навіщо знадобилися Адрі перестороги? Чого він боявся? Невже цей блакитний клаптик паперу з кількома фразами, виведеними рукою Адрі, є ключ до таємниці?
Тремтячими руками я розгорнув папірець.
“Андрію!
Не треба пояснювати тобі складність цієї операції. Я певен, що все буде гаразд, але (ти пригадуєш наші відвідини семінару з теорії відносності) монета інколи теж стає на ребро. Я маю на увазі непередбачені обставини, які можуть виникнути, коли зореліт потрапить у потужне гравітаційне поле. Шкода, якщо деякі мої справи лишаться незакінченими. Ти міг би мені допомогти. Коли тобі вручать цього листа, вважай, що цей час настав. Зв’яжися з доктором Бонді. Він усе пояснить. Ось його телефон…”
Далі йшов рядок цифр. І все. Таємниця лишалася нез’ясованою. Я набрав номер доктора Бонді. Але на тому кінці дроту озвався мелодійний жіночий голос: “Секретарка доктора Бонді вас слухає. Шефа зараз немає. Він у лабораторії. Пробачте, як ваше прізвище?” Я відрекомендувався. На мить запала тиша. Потім жіночий голос схвильовано перепитав: “Дживелов? Андрій Дживелов? Приїздіть! Доктор Бонді прийме вас у будь-який час!” Зв’язок урвався.
Все це починало нагадувати детективний фільм. Загадково зникнення “Альфи-2”. Таємничий лист Адрі. Натяк на якісь важливі незакінчені справи. І цей незнайомий доктор Бонді, що згоден прийняти мене негайно. Голова запаморочилась. Шукаючи розради, я зателефонував професору Ігрекову.
— Я знайомий з доктором Бонді, — сказав він. — Це досить відомий спеціаліст. Він вивчає морфологічні структури і функціональні механізми мозку…
— Але який зв’язок мають його досліди із загадковим зникненням Адрі?
Професор хвилину помовчав, а потім упевнено сказав:
— Не беруся, Андрію, висувати якісь гіпотези, але зв’язок тут, безперечно, є. Доктор Бонді — людина поважна. Тож коли він кидає свої справи, аби прийняти незнайому людину… Хочеш, поїдемо до нього разом? Я знайомий з Бонді ще по дослідницькому гуртку в університеті.
Доктор Бонді зустрів нас на порозі свого кабінету. Високий, худорлявий, з сивими бакенбардами і міцно стиснутими губами, він справляв враження людини допитливої і врівноваженої. Від професора я знав, що Бонді минуло вже п’ятдесят, але стрункий, підтягнутий, у голубому комбінезоні, він виглядав молодшим за мого давнього приятеля.
Ми з професором вмостились у зручних кріслах, за формою схожих на морські мушлі. Доктор Бонді пильно подивився мені в очі.
— Отже, ваше ім’я Андрій?
— Так.
— Лист з вами?
Довелося простягнути йому конверт, який я вирішив зберігати на згадку про Адрі.
Доктор Бонді уважно вивчив написане рукою Адрі і мовив:
— Лист доведеться залишити мені. З цього часу він стає офіційним документом.
Він поклав лист до шухляди. Потім спитав:
— Вам спадало на думку замислитись, скільки може жити людина?
Я не поспішав з відповіддю, бо спрагло чекав, коли ж врешті-решт перестане існувати таємниця.