Кондиціонер чомусь не працював, і я скористався цим, аби покласти край надто тривалій розмові.
— Авжеж, все це дуже цікаво, але краще один раз побачити, ніж кілька разів почути…
— Розумію, розумію, — розвів руками директор. — Коли тут живеш і працюєш — до всього звикаєш. О, вам буде що подивитися!..
Не встиг він договорити, як у повітрі почувся гуркіт, і я побачив, як над білою піною океанського прибою промайнув сріблястий вертоліт. Зробивши крутий віраж, він за хвилину приземлився на смугу жовтого піску.
Коли ми з директором вийшли на подвір’я, скляне склепіння кабіни вертольота відчинилось і на пісок вистрибнув професор Ігреков. Він обтер спітніле обличчя хустинкою, глянув па лопаті гвинта, які все ще погойдувались, і, нарешті, помітив нас.
— О, директоре! Радий вас бачити. Чудова прогулянка. І до того ж дужо цікава! Нічого подібного я ніколи не бачив! Фотоапарат Андрія сьогодні розплавиться. І не від спеки, а від перевантаження. Він так клацатиме затвором, що техніка може не витримати…
Професор жартував, та я бачив, що вій чимось схвильований. Коли Ігреков обмірковував якусь цікаву ідею, балаканина допомагала йому приховати хвилювання. До того ж я був певен, що професорові кортіло розповісти мені щось важливе. Він допитливо позирав на директора, певне, намагаючись вгадати, чи скоро той залишить нас удвох.
На доріжці, що вела від наукової частини, з’явився пілот вертольота. В руках він тримав якісь папери.
— Можемо летіти далі, — звернувся він до професора. — Якщо, звичайно, у вас немає ще справ до директора…
— Хай самі вирішують, — мовив директор. — Хоч я, звичайно, міг би вам ще дещо розповісти.
— Давайте ввечері, — запропонував Ігреков. — А зараз, з вашого дозволу, ми з Андрієм…
— Будь ласка, звичайно…
Пілот натиснув на важелі, й двигун вертольота загуркотів. Навколо лопатей закрутилися вихори піску, вода біля берега вкрилася брижами. Машина гойднулася і стрімко почала набирати висоту. Під кабіною швидко пропливли оперезані зеленим оксамитом чагарів жовті дахи котеджів наукової частини, блакитна поверхня океану й обрій у срібному серпанку. Вертоліт зробив крутий віраж і взяв курс у глиб острова. Туди, де в зелених нетрях губилася загадкова країна дивовижних прибульців з космосу.
…Час від часу серед зеленого килима дерев траплялися невеличкі галявини. Тоді професор простягав мені бінокль, і я припадав до окулярів. Те, що відкривалося очам, не могла б намалювати і найхимерніша уява. Принаймні тут, на Землі, ще кілька десятиліть тому подібне ніхто не міг уявити. Де-не-де із зелених заростей з’являлися гігантські ящіри. Вони повільно переставляли великі ноги, що підтримували важкий тулуб, вкритий жахливими шпичаками. Зачувши гуркіт, крутили маленькою головою на довгій шиї і роздратовано били об землю страхітливими хвостами. Одні з них нагадували давно вимерлих динозаврів, інші — існуючих і нині варанів з острова Комодо. А тут були тварини, привезені з планет, де умови життя чимось скидалися на земні, тому вони могли непогано існувати в земних умовах. Зібрані разом у заповіднику, вони утворювали грандіозну картину розвитку живого у Всесвіті.
— Професоре, — вигукнув я, — мені здається, ніби ми потрапили у мільйоноліття!.. Шкода, що я не художник-анімаліст!
Не почувши відповіді, я глянув на професора, і побачив, що він дивиться у зовсім протилежний бік і, певне, не почув жодного мого слова. Двигун сповнював кабіну таким шаленим гуркотом, що на обмін думками годі було й сподіватися.
Тоді я торкнувся плеча свого супутника і на мигах спробував показати йому своє захоплення. Професор усміхнувся і також на мигах звелів мені надіти радіошолом. І справді, тільки-но я нап’яв шолом з невеличкою антеною на потилиці, як зайві шуми зникли, і в навушниках почувся збуджений голос професора:
— Ну як, Андрію?
— Дивовижно!
— Це ще не найцікавіше.
— Професоре, ви жартуєте…
— Не до жартів. От зажди, приземлимося!
Посадити вертоліт можна було лише на особливій “ділянці безпеки”. Такі ділянки були розкидані па острові в різних місцях, аби наукові співробітники і відвідувачі могли спостерігати тварин у природі, не порушуючи їхнього спокою і почуваючи себе у цілковитій безпеці. “Ділянки безпеки” являли собою невеличкі клаптики землі, площею з півгектара, де були встановлені потужні випромінювачі негативного біополя. Утворюване поле мало кільцеподібну форму. Таким чином, “ділянки безпеки” були наче обгороджені невидимою, зовсім прозорою стіною. Тож, щойно тварини (а серед них були й хижаки) наближалися до цього невидимого бар’єру, вони натрапляли на міцну перепону. Ящіри роздратовано терлись об неї головами, мружили очі, вишкіряли зуби, намагаючись ухопити людей, що стояли за кілька кроків од них, і не могли збагнути, чому їхні гострі зуби хапають лише повітря.
Ось на таку “ділянку безпеки” ми й посадили вертоліт. Одразу ж до нас почала наближатись якась дивовижна істота, дуже схожа на ящірку, тільки набагато більшу. У нерухомому стані вона здавалася неповороткою, та щойно ми вийшли з кабіни, її короткі ніжки заворушились і вона опинилася за кілька стрибків од пас. Я мимоволі відсахнувся. Та пілот вертольота заспокоїв мене:
— Не лякайтеся. Нас захищає біополе.
І справді, перед останнім кидком гігантський ящір звалився на бік, неначе вдарився головою об невидиму перепону. Це його роздратувало ще більше і, вишкіривши величезні жовті зуби, він загарчав і пустився в обхід ділянки безпеки, певне, сподіваючись відшукати в невидимій стіні якийсь отвір.
— Випромінювачі біополя заряджаються сонячною енергією і припиняють роботу лише вночі, — знову заспокоїв мене пілот. — А зараз почувайте себе як вдома…
“Нічого собі “як вдома”, — подумав я, глянувши на Сонце. — А якщо світило сховається за дощову хмару?”
Проте Сонце не зникало, і я заспокоївся. Помітивши це, професор сказав:
— Нарешті, Андрію, ти здатен сприймати якусь інформацію. Першого разу, опинившись на такій ділянці, я теж почував себе незатишно…
— До всього звикаєш, — додав пілот.
— І тоді помічаєш таке… — професор затнувся, підшукуючи потрібне слово. — Від чого волосся стає дибом.
— Невже тут щось може вразити більше, ніж розлючений вигляд одного хижака.
— Трьох! — мовив пілот.
Я озирнувся. Позаду нас зголодніло роззявляли пащі ще два ящіри.
— У веселенькому товаристві ми опинились!
— Не дивуйтеся, у них саме час обіду, — сказав пілот, — певне, переплутали годівниці. їх годують в іншому місці.
— Спокійно, — сказав професор, — якщо ти, Андрію, хочеш зробити справді сенсаційний репортаж, знайди в собі сили придивитися уважніше до цих чарівних створінь.
— Ви ще можете жартувати!
— Що ти про них можеш сказати?
— У них розлючений вигляд, хижі пазури й жахливий хвіст.
— Одна голова, один хвіст, чотири лапи, на кожній п’ять пазурів, — уточнив Ігреков.
— До чого тут арифметика?
— А до того, що всі ці тварини напрочуд схожі на земні.
— Тільки збільшені у кілька разів, — додав пілот.
— Цікаве інше, — вів далі професор, — всі ці тварини привезені з планет, де джерелом зародження життя була вода. Ось чому, опинившись тут, я подумав, а чи не вода стала причиною такої схожості.
— Цих тварин і земних? — уточнив пілот.
— Так. І знаєте, що навело мене на цю думку? Не відвідини заповідника, і не політ над островом, і не “побачення” з цими дивовижними тваринами, а невеличке озерце біля котеджів наукової частини, точніше — зелена маса водоростей на його поверхні.