Карно Іванович замовчав. На те, щоб сказати ці кілька слів, він витратив усю свою енергію. Зараз хвилі несамовитого болю перебігали по всіх м'язах, по всьому тілу, і інженер стиха застогнав.
— Ви працювали з ним… розкажіть про все слідчому… води… — прохрипів Карпо Іванович, і в горлі його заклекотіло.
Берг кинулася до графина. Довго не могла налити води в склянку. Шелеснув папірець. Нарешті вода полилася. Шийка графина цокотіла об скло.
Гучко з насолодою шипів. Йому відразу стало легше.
— Мені все здається солодким, — сказав він, — навіть вода. Це від проклятого наркозу.
І раптом гримаса звела його обличчя. Він метнувся в дикій напрузі і скрикнув. Любов Вікторівна перелякано покликала сестру, лікаря. Вона стояла в кутку, бліда як стіна, і дивилася, як лікар намагається врятувати життя інженера Гучка. Проте це вже була агонія. Карно Іванович раптом підвівся, намагаючись спертися на ліжко поламаними, понівеченими руками, і раптом впав на подушку.
— Кінець, — ні до кого не звертаючись, сказав лікар.
Берг тихо підійшла до ліжка. Сльози висіли на віях, але не падали. Кілька хвилин стояла, дивлячись на спотворене смертною гримасою обличчя, потім тихо поцілувала тверді губи і, ні на кого не дивлячись, швидко вийшла з палати.
— Вольова жінка, — з глибокою пошаною промовив лікар.
Берг вийшла з лікарні і поволі пішла в напрямку до будівництва. Прийшла на п'яту дільницю і оглянула ще раз місце, де обірвалися троси. Один обривок навіть узяла в руку і відразу ж кинула.
Потім так само помалу пройшла до головної контори і запитала, де працює слідчий в справі катастрофи.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Увечері Бабат зайшов до кабінету Соколової. Вона сиділа сама. Обличчя Віри Михайлівни за цей день стало аж прозорим. Довгі синці лягли під очима.
Вона глянула на Бабата запитливо і знову опустила очі до паперів. Інженер мовчки сів у крісло перед столом. Вигляд у нього був суворий, стривожений, дещо навіть урочистий. Андрій Васильович стомився за цей день. Надто багато подій, надто багато переживань. Важкий день.
— Що ти думаєш робити з Полозом? — спитав Бабат.
— Я вже віддала наказ про звільнення його від обов'язків виконроба до закінчення слідства.
— Так. Ну, а я думаю, що його слід негайно віддати до суду. І коли цього ти не зробиш, то негайно зроблю я. Це мій обов'язок. Передо мною і Валенсом він узяв повну відповідальність за цей тепляк. Він мусить і буде відповідати.
— Поруч з ним мушу відповідати і я.
— Зворушлива єдність.
— Мені не подобається цей тон.
— Прошу пробачення. Але в якому топі ми б не розмовляли — можу сказати тобі тільки одне — врятувати від суду Полоза тобі не вдасться.
— Я думаю, що ми всі надто знервовані сьогодні, щоб говорити і мислити спокійно. Тому я дуже прошу відкласти всі розмови на завтра.
— Може, до завтра вдасться знайти спосіб його приховати?
— Вийди з кабінету, — тихо сказала Соколова.
— Що?
— Я наказую тобі негайно вийти з кабінету. Завтра о десятій — прошу, я прийму тебе і дам відповідь на всі запитання.
— Завтра Валенс знатиме про твою поведінку.
— Не маю сумніву.
Соколова знову взяла ручку і стала проглядати верхній папірець з тих, що лежали перед нею на столі. Хвилину Бабат сидів мовчки, потім рвучко схопився з крісла і вийшов.
Невисокий чоловік у військовому костюмі з малиновими петлицями сидів біля столу поруч з Михайлом Полозом. На столі було пусто, тільки на одному краю лежав великий сувій креслень тепляка. Слідчий слухав, жодним рухом чи словом не виявляючи своїх почуттів чи думок.
— Катастрофа сталася, — говорив Полоз, помалу ворушачи блідими губами, — тому, що навантаження на тепляк, тобто вага мокрих мат і напір вітру, перевищили всі можливі сподіванки. Очевидно, при розрахунках я переоцінив міцність такої дерев'яно-тросової конструкції. Це велике щастя, що тепляк завалився під час перерви. Було б просто страшно, коли б бригади встигли зайти в тепляк до катастрофи. Так чи інакше, але мені ясно одне — виконробом на п'ятій дільниці був я, проектував і будував теж я. Значить, і відповідати зараз маю теж я сам. Я тільки попросив би не позбавляти мене до суду волі. Запевняю, що жодного натяку на злу волю з мого боку не було.
Полоз замовк і глянув на слідчого. Той мовчав, обмірковуючи слова виконроба. Полоз не знав, як йому зараз слід чинити. Може він встати і піти, чи тепер вже треба чекати наказів.