Вони по черзі беруть колбу за колбою, уважно збирають цей темний осадок. Потім роблять аналіз і щоразу мовчки, записавши результат до зошита, викидають геть одержану речовину. Це все не те. Це все не сходиться в самій основі, а не одержавши первісних учасників реакції, не можна переходити до останніх робіт, до одержання самої вибухової речовини.
Нарешті бурхливе виділення газів припинилося. Рідина перестала переливатися по довгих трубочках. Реакція закінчилася.
— Ми робимо якусь дивовижну роботу, — роздратовано сказала Ганна. — Самі не знаємо, власне кажучи, чого шукаємо. Коробов міг помилитися в записі або просто не дописати реакції, а ми зараз б'ємося хтозна чого і що.
Яринка глянула на Ганну уважно, ніби не пізнаючи її чи дивуючись, як це може завжди така спокійна Ганна сердитися і хвилюватися.
— Треба знову повторити усе спочатку, — втомлено сказала дівчина. — Ми вже ходимо зовсім близько від істини. Треба повторити ще і ще раз, може, точніше відважувати дози речовини, а повторювати треба. Я знаю, що ми йдемо правильно.
— І щоразу заходимо на якісь манівці, так що і зрозуміти не можемо, куди зайшли.
Яринка не відповіла нічого. Вона пересіла до столика, де стояла аналітична вага, і знову почала відважувати і відміряти реактиви для повторення досліду.
— Треба щось змінити, — сказала Ганна. — Не можна ж продовжувати весь час робити одне і те ж.
Яринка промовчала. Вона і сама не розуміла, що примушує її так точно наслідувати Коробова, так точно повторювати його роботу. Відчувала тільки, що істина саме тут, що Коробов ні в чому не помилявся. А сила невідомої вибухової речовини варта була того, щоб над винайденням цієї речовини попрацювати. Змінювати зараз дівчина нічого не хотіла. Треба було випробувати всі можливості, перевірити все винайдене Коробовим і тільки тоді переходити до нового.
Ганна взялася зливати й зсипати до першої колби начисто вимитого приладу відважені речовини. Вона дивилася, як піниться і потім закипає темна рідина, і подумала, що зараз у них теж, мабуть, нічого не вийде, а наступного разу треба буде не зразу змішувати реактиви, а невеличкими порціями, не допускаючи закипання.
Яринка теж дивилася на велику прозору колбу і несподівано побачила, як там, десь всередині, на прозорому склі з'явилося усміхнене обличчя інженера Орленка. Усміхнулася до нього і міцно протерла кулачком очі. Марення зникло. Це, мабуть, від втоми.
Скоро вже буде готовий компресор, скоро треба приступати до остаточних реакцій, а в них же ще нічого не готово. Це ж просто ганьба.
Реакція починається знову, знову помалу рухається по прозорих трубочках темна рідина. Яринка слідкує за нею уважно і напружено, хоч це і зовсім неважливо. Все одно — дивись не дивись, а тільки аналіз може сказати, правильними чи помилковими шляхами йдуть подруги.
В колбах, у прозорій рідині з'являються перші згустки. Ганна починає аналізи. Це все повторення минулого, вже знайомого. Ганна веде свою роботу майже механічно, вже навіть не сподіваючись на щось нове. Вона акуратно записує у зошит результат кожного аналізу — це все може ще придатися. Від цього досліду вже не доводиться чекати нічого нового.
— Так, ми й справді забрели на манівці, — говорить Яринка, коли Ганна закінчує останній аналіз. — Невже і справді Коробов міг помилитися чи чогось не записати? Ми робимо дивну роботу. Нам треба взнати, чи треба нам шукати це з'єднання, яке записане у Коробова як основа всієї речовини.
Яринка дратується, сердиться, і тепер настає черга Ганни заспокоїти дівчину стриманою посмішкою.
— Все треба повторити з самого початку, — говорить вона, — мені здається, що ми ходимо вже десь недалеко від істини.
— Нічого повторювати зроблене, — гнівається Яринка, — все одно нічого нового ми не винайдемо, коли будемо товктися на одному місці.
— І все-таки все треба повторити, — говорить Ганна, і самий тон її примушує дівчину скоритися і замовкнути.
Мовчки, тільки зсунувши брови, сідає вона до аналітичної ваги одважувати реактиви.
В лабораторії тиша і якийсь особливий спокій, властивий тільки глибокій ночі. Наближається ранок. Поволі зникають зорі. Світлішає край неба.
А завод працює так само ритмічно і напружено, як і вдень, і вікна у великій лабораторії другого поверху освітлені до самого ранку. І коли глянути у вікно, то можна побачити голови двох подруг, голови, низько схилені над зошитами, і можна побачити, як усміхається Ганна, записуючи в зошит зовсім нові дані останнього досліду.