І Яринці здається, ніби відблиск його загорівся в пробірках, ніби малесенькі іскри з'явилися за тонким склом. Дівчина хоче встати і підійти глянути, що трапилося, але в ту ж мить вибух струшує стіни лабораторії, кидає дівчину на підлогу і далеко у двір виносить широкі віконні рами.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ
У вестибюлі лікарні провели вони всі троє довгий літній день. Це була неділя, і ніхто не міг пригадати більш сумного дня відпочинку. Мовчазні і суворі, сиділи вони поруч на стільцях, тільки коли-не-коли перекидаючись одним-двома словами та жадібно ловлячи кожне слово, кожен погляд лікарів, які виходили з довгих білих коридорів.
Інколи виходила висока сива лікарка, і тоді всі троє зривалися з місць, підбігали до неї, бажаючи почути щось нове, щось втішне.
Але відповідь весь час була однакова:
— Яринка все ще марить в непритомності. Її, видно, дуже вдарило вибуховою хвилею, хоч зовнішніх поранень немає жодного. Лікарі побоюються крововиливу в мозок.
І знову сідали Ганна, Орленко і Король на свої місця, довгі години просиджували на своїх стільцях, добре розуміючи, що слід було б піти і відпочити, — не в силі піти, не в силі відірвати погляд від високих білих, матовим склом затягнутих дверей.
Так минув цілий день. Вони навіть не згадували про їжу. Думка про те, що прийде ніч і доведеться піти відсіля, здавалася жахливою.
Ганна страшенно картала себе за те, що залишила Яринку одну в ту останню мить. Може, вона, холоднокровніша і досвідченіша, якось могла б запобігти нещастю. Благословляла ту мить, коли їй спало на думку заховати всю речовину у вибухову камеру, залишивши тільки кілька зернят. Та й ці зернята наробили такого, що навіть подумати страшно.
А години минали й минали, і вже ніч заходила над містом, а сива лікарка все ще не могла сказати нічого втішного.
Для Короля це були важкі години. Йому здавалося, ніби нещастя навалилося на нього, як страшна брила, і годі було її зрушити чи скинути. І оце відчуття власного безсилля, неможливість якось зарадити дратувало найбільше.
Орленко сидів, украй пригнічений, ніби розчавлений горем. Він навіть нічого не міг говорити, тільки дивився, невідступно дивився на білі двері.
А у великій білосніжній палаті на одинокому ліжку, застеленому м'якою зеленкуватою ковдрою, лежала Яринка. Обличчя її змінилося, стало старішим. Тіні лягли під очима. Тонкі зморшки окреслили рот.
Дівчина лежала так тихо, що інколи здавалося, ніби вона навіть не дихає. Та проте губи час від часу ворушилися, і тоді чулося тихе гарячкове шепотіння:
— Сонце… сонце… дивіться, сонце…
Висока сива лікарка заходила часто, мацала пульс і чоло, хитала головою і тихо виходила.
І пізно вночі, коли ніхто вже навіть і не сподівався, Яринка опритомніла. Вона глянула навколо себе, ніби шукаючи когось, і несподівано сказала:
— Сонце.
Потім побачила сиву лікарку, сестру біля свого ліжка і дуже тихо промовила:
— Негайно викличте Ганну.
Лікарка спробувала заперечити.
— Мені страшно болить голова. Навіть ви не знаєте, чи я буду жити. Покличте Ганну.
Яринка говорила ці слова настільки спокійно, твердо і впевнено, що лікарка заперечувати не наважувалася. Вона повернулася і тихо вийшла. Вона, звичайно, не зробила б так, але Яринка майже точно визначила своє становище — цілком можливо, що це дійсно останні хвилини притомності.
І ті кілька хвилин, які минули, доки Ганна, переодягнута в білий халат, з'явилася перед ліжком, дівчина думала тільки про те, як би витримати і не знепритомніти. Ця думка була пекучою, і від напруження голова боліла ще гірше.
Але Ганна з'явилася біля ліжка, з'явилася, не кажучи жодного слова, тільки вдивляючись, напружено вдивляючись у дороге обличчя подруги.
— Ганно, — гарячково зашепотіла дівчина, — воно вибухає від сонця, від сонячного променя… Я сама це все бачила, Ганно…
Їй здалося, ніби Ганна хитнулась і відійшла кудись далі. Дівчина хотіла покликати її і відчула, що вже не може. Несподівано хитнулася і обернулась стеля. Потім настала темрява.
РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ
Бабине літо пливе над садом. На пожовкле листя кленів і каштанів падає золоте проміння сонця. Тепла мла застилає небо, і сонце котиться у висоті, ліниве, туманне.
Листя падає з дерев. Воно шарудить від найменшого подиху вітру, воно ледве помітно пахне гнилизною, і запах цей ні на мить не дає забути про осінь.