— Я вже сиджу біля вас з півгодини, — раптом почувся біля Марини знайомий голос Берг. — Я ще ніколи не бачила, щоб ви так замислювалися.
Марина здригнулась і отямилася.
— У вас горе, Маринко? — ласкаво запитала Берг.
— Це так, дрібниці, — спокійно відповіла дівчина, підводячись з свого каменя.
Як бувало вже багато разів, поруч пішли вони до заводу. Корпуси будинків ніби виростали перед ними. Так дійшли вони до будинку, де жила Берг.
Марина хотіла попрощатися і йти далі, але Любов Вікторівна затримала її. Вона дуже ввічливо, але настійно запросила Марину до себе, і дівчина не відмовилася. В думках її клекотіла буря схвильованих почуттів, і щоб якось затамувати цю бурю, забути її, треба було залишатися на людях.
Вони зайшли у невелику, досить стандартно умебльовану кімнату. Було біля сьомої години, і густа чорна сутінь вже залягла в усіх кутках.
Берг не починала розмови. Вона сподівалася, що Марина почне говорити перша, а дівчина все мовчала.
Тоді Борг почала сама.
— А цікаво, Марино, ви теж так будете хвилюватися, коли ваша перша машина буде іти на випробування?
Удар потрапив точно. Марина здригнулася.
— Цього ніколи не буде, — тихо відповіла вона. — Все зробить Крайнєв. Мені залишилося тільки мріяти.
— Ну, може, не мріяти, а діяти, — роздумливо сказала Берг.
— Діяти? — перепитала Марина. — В тому-то і біда, що без Крайнєва я сама ще довго не зумію, мабуть, збудувати щось подібне. Це лише мрії…
— Ви мене не так зрозуміли. — Голос Берг звучав обережно, навіть несміливо. — Я думаю тільки те… хоч, власне кажучи, надто сміливо…
— Ні, вже скажіть, коли почали, — попросила Марина.
— Я думаю, що коли б завтра крейсер не витримав іспитів або, може, з ним щось би трапилося, то, мабуть, вам можна було б дуже скоро зайняти місце Крайнєва і мати власні машини… це тільки припущення, звичайно, нічого тут я не пропоную. с.
Невпевнено рухаючись, встала Марина з тахти. Вона дивилася на Берг, не розуміючи, що та говорить, боячись повірити самій собі. Потім швидко повернулася і, ні слова не кажучи, вибігла з кімнати. Берг хвилину дивилася їй услід, потім взяла маленького чемоданчика, що стояв біля ліжка, і вийшла з кімнати, щільно причинивши за собою двері.
РОЗДІЛ СОРОК ШОСТИЙ
Бойові патрони видали несподівано о шостій годині вечора. Винищувачі стояли довгою шеренгою срібних, низько поставлених крил, і механіки ще возилися біля моторів, перевіряючи все до останньої дрібниці. Молоді пілоти, схвильовані серйозністю бонової тривоги, перевіряли кулемети. Вони робили це сотні разів під час учбових стрільб, але ніколи цей процес не здавався таким важливим і відповідальним.
Минула година. Літаки були цілком готові до зльоту. Сутінь сповнила аеродром. Льотчики стояли біля своїх машин, чекаючи дальших наказів. Василь Котик стояв біля свого винищувача на правому фланзі всієї шеренги літаків. Ліворуч від Василя ходив біля свого літака Петро, а ще далі виднілася в темряві могутня постать Миколи. Бойові патрони лежали в обоймах. Це була дуже надійна інформація. Тут було про що подумати.
Минуло ще півгодини. З'явилися несміливі зорі. Місяця не було. Темрява густою пеленою огорнула пілотів. Чекання втомлювало.
Та ось пролунали слова команди, і знову всі вишикувалися біля машин. Підійшов командир полку і майор Полоз. Чітко і коротко було віддано наказ. Всі винищувачі переводилися на інший аеродром. Групу поведе майор Полоз. Аеродром — мета перельоту — лежав майже за триста кілометрів на захід.
Василь Котик прикинув у думках напрям, відстань і посміхнувся — здорово, майже на самісінькому кордоні.
Мабуть, ця думка прийшла в голову не тільки Котикові, бо по всій шерензі пройшов стриманий гомін. За півгодини, після ознайомлення з порядком перельоту і маршрутом, командир побажав своїм пілотам успіхів і попрощався. Через хвилину всі вже були на своїх місцях.
Було дано команду заводити мотори. Могутнє гудіння вкрило аеродром. Десятки моторів стали працювати одночасно. Точно о дванадцятій годині майор Полоз відірвав свій літак від землі. Прожектор освітлював аеродром, і видно було, як одна за одною здіймаються в повітря лапки винищувачів.
В перші хвилини Полоз трохи хвилювався, озираючись назад, але коли всі літаки злетіли і вишикувалися, він заспокоївся, ліг на курс і, поглядаючи вниз, де мала бути земля, навіть став насвистувати пісеньку.
Василь Котик не помилився. Дійсно, винищувачів переводили ближче до кордону. Майор Полоз знав це дуже добре. Він також добре знав, як легко вночі помилитися, промазати на тридцять-сорок кілометрів, не знайти аеродрому і залетіти за кордон. Тому увага Полоза від приладів на дошці щоразу переключалася на землю, туди, де мусили з'явитися прожектори заданого аеродрому.