Потім думки знову перескочили до креслень… Як потрапили вони до рук Дорна? Хто намагався їх врятувати? Нічого невідомо!
Вона заснула пізно вночі і прокинулася від веселого голосу Любові Вікторівни. Німкеня безцеремонно зайшла до кімнати, розмахуючи газетою.
— Тепер ви одна з найпопулярніших жінок України, — говорила вона. — Дивіться, як добре все вийшло на фото.
Соколова подивилася. В місцевій київській газеті на першій сторінці стояло звернення, яке вона вчора відмовилася підписати, і її підпис. Трохи збоку на фото видно було, як вона, Віра Михайлівна Соколова, передає Дорнові креслення. Фотограф, мабуть, був високої кваліфікації, фото вийшло дуже добре. Видно навіть, що передається не якась газета, а саме креслення.
— Як ви сміли поставити мій підпис? — крикнула Соколова.
— А хіба ви самі б його не поставили? — знущалася Берг.
— Ніколи!
— А от це вже не має ніякого значення. За вас, шановна Віро Михайлівно, вирішили ми. Я трохи не розумію вашої невдячності: адже не забувайте, саме я врятувала вас. Людвіг фон-Дорн дав вам ще кілька днів на роздум, але я не маю сумніву у вашій згоді.
— Можете не сподіватися! Ніколи цього не буде… я…
— Що ви? Що ви можете зробити? Єдине — стати директором нашого інституту і зібрати круг себе всіх інженерів. Подумайте самі: ця газета і це фото відрізають вам всі можливості повернутися до своїх. Довести, що не ви передали нам креслення, — неможливо. Хлопчик, який ніс їх через фронт, убитий. Жінка, яка вас рятувала, вмерла. Значить, віддали їх нам ви самі. Цікаво, як до вас поставився б той же Крайнєв, зустрінься ви з ним зараз? Тепер я перестану вас охороняти, ніхто не ходитиме за вами — у вас іншого шляху немає, тільки з нами.
— Брехня!
— Ні, це не брехня. І коли ви перестанете обурюватися, а спокійно обміркуєте, то зрозумієте, що я маю рацію. Звичайно, у вас є ще один вихід — покінчити життя самогубством, але це нічого не змінить; ваш підпис уже стоїть в газеті під закликом, а перевіряти, чи він є на оригіналі, ніхто не буде…
Вірі Михайлівні здавалося, ніби ця клята гестапівка зашморгнула їй круг шиї мотузку і затискає повільно, але невмолимо. І найстрашніше тут те, що ніякого виходу не знайдеш! Невже їй і справді доведеться покінчити життя самогубством? Ні, не дочекаються — до останнього подиху життя Віри Соколової належить Комуністичній партії, і так дешево вона його не віддасть!
А от поміркувати над усім цим, видно, треба добре. Бреше ця гестапівка, мусить бути тут ще якийсь вихід, і Соколова цей вихід знайде!
— Ви з сьогоднішнього дня можете вільно виходити з дому. Ваші друзі тепер, напевне, охоче повісять вас, якщо зловлять, — вела далі Берг. — Та нам, очевидно, доведеться розлучитися. В інституті для вас уже приготували кімнату. Я і далі залишила б вас тут, але у вас надто люті очі, ви можете не стриматися і задушити мене, а мені б цього не хотілося.
Вона знущалася одверто і неприховано.
— Дайте мені газету, — попросила Віра Михайлівна.
— Прошу. Можете вивчити свою заяву, адже вам треба знати її, коли хтось запитає.
Соколова ще раз глянула на своє фото, потім розгорнула газету, пробігла очима по рядках. Малесенькими літерами на третій сторінці було надруковано про незначний відхід німецьких військ в районі Москви. Віра Михайлівна зразу все зрозуміла: видно, саме це повідомлення приносили вчора Дорнові. От чому так хвилювалися фашисти. Соколова раптом відчула за собою силу.
— Ви вчора взнали про цей відступ?
— У вашій долі це нічого не змінить, — прошипіла Берг, — не забувайте: я вас можу повісити щохвилини.
— Я це дуже добре знаю, — відповіла Соколова.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Валенс сидів у своєму кабінеті, якщо можна було назвати кабінетом цю малесеньку кімнатку, де стояв письмовий стіл і залізне ліжко, і уважно читав київську газету. З аркуша паперу на нього дивилося добре знайоме обличчя Віри Михайлівни Соколової»; прізвище її стояло під підлим зрадницьким зверненням до радянських учених і інженерів, рука простягала креслення Людвігу фон-Дорну.
Як же так могло трапитися? Адже Марина Токова сама бачила вбиту Соколову? Що ж це, помилка? Так, може бути помилка. У метушні бою, з переляку і в паніці навіть холоднокровніші за Марину люди допускалися тяжких помилок. Соколова могла бути пораненою, знепритомніти, а її вважали мертвою. Все це ймовірно і можливо. А от далі починалося і неймовірне, і неможливе.