— Дуже шкода, що ви не хочете зараз послухати мене.
Марина не дослухала. Швидко зайшла до свого кабінету, взяла з великої шафи копії креслень і розстелила їх на столі.
Вона дивилася на свій літак, згадувала заперечення Крайнєва і раптом зрозуміла, що Юрій має цілковиту рацію і машина перекинеться при першому ж повороті.
А може, Крайнєв помиляється? Марина завагалась. З кожною хвилиною вона знаходила все більше і більше доказів своєї правоти.
Ні, літак Марини Токової буде літати. Він матиме не чувану швидкість, і це Марина може довести всім ученим радам усього світу.
Телефон на столі задзвенів, і Марина схопила трубку. Валенс просив зайти до нього. Мало вже розпочатися засідання. Марина зібрала креслення і вийшла з кабінету.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Того пам'ятного вечора Полоз переконався, що не думати про Соколову він уже не може. Правда, він не дуже і намагався позбутися цих думок. Вони були теплими й радісними. Всі льоди йому зараз стали здаватися кращими, а найбільше ті, які говорили приязно про Віру Михайлівну.
Тепер кожен крок Полоза, кожен його вчинок проходив ніби під поглядом Соколової. Несподіване кохання раптом примусило самого інженера ставити до самого себе значно вищі вимоги. Це було важко, але приємно. Те, що сама Соколова ставилася до виконроби по сі а-рому, незмінно, нітрохи не зменшувало радості і чистоти цього кохання.
Вечір після театру трохи турбував Полоза. Тоді він не стримався, багато дозволив собі і за це був покараний негайно. Ніч після того вечора була не найбільш приємною в житті Полоза.
Другого ранку, коли вони зустрілися на дільниці, Полоз почервонів так, що на нього навіть дивитися шкода було. Соколова нічого не помітила. Вона привіталася ласкаво і весело. Полоз просіяв. Мовчазна угода створилася між ними: про той вечір забуто, і ніхто не має права його згадувати.
Вони вдвох поволі обійшли дільницю і детально оглянули будівництво. Велетенський тепляк, обшитий важкими матами, височів, як п'єдестал нечуваного пам'ятника. Троси відтяжок були натягнуті, як струни. Вітер налітав на них і тихо посвистував, розрізаний тугою сталлю.
Вони оглянули тепляк зовні і через ворота зайшли всередину. Ясне електричне світло різало очі. Повітря було вогке і тепле. Пахло стружками, цементом, вапном і свіжою цеглою.
Майбутній корпус електроцентралі вже підносився над землею. Фундаменти, найскладніша частина роботи, були майже готові. Внизу, готуючи бетон для величезних подушок під вугільні млини, працювали бетономішалки. Від цього в тепляку стояв шум, схожий на шум падіння води.
Теслярі, готуючи опалубки для бетонних конструкцій, працювали тут же. Дід Котик командував ними. Муляри вже починали виводити стіни. Соколова могла бути задоволеною.
Тільки оглянувши все до останньої дрібниці, Соколова вийшла з тепляка. Хмарний зимовий день здавався сутінками після ясного світла електричних ламп.
— Я задоволена твоєю дільницею, Полоз, — підкреслено офіціально сказала Соколова.
Поло і промовчав… Вони спішилися недалеко від виходу. Була дванадцята година. Дзвінке квиління рейки розляглося у повітрі. Соколова перечекала, поки стихне цей несамовитий дзвін, потім глянула на височенну дерев'яну стіну і додала:
— Тільки мені дуже хочеться, щоб ми швидше могли розібрати цей тепляк. Він мене непокоїть, скажу тобі одверто. Інколи мені здається, що тут ми виявили більше сміливості і зухвальства, ніж здорового глузду.
Полоз підняв руку і торкнувся пальцем натягнутого троса.
— Я не поділяю твоїх думок. Поки тепляк будували, я хвилювався. Але тепер, коли ферми скріпили стіни, я вже не боюся. Хоч, одверто кажучи, я теж дуже охоче розібрав би його.
Вони глянули одне на одного. Тут все було зрозумілим.
— Після роботи нарада виконробів. Заходь і принеси всі останні матеріали по твоїй дільниці.
Соколова потисла Полозу руку і пішла до кузні, легко ступаючи по пухнастому снігу. Вона добре розбиралася в своїх почуттях. Ну як ти дозволиш собі довго розмовляти, коли за кожним словом треба слідкувати, щоб не прохопилася несподівано ніжність до високого і простого до зворушливості інженера Полоза.
Морозно поскрипував сніг. До кузні залишилося іти вже зовсім небагато, але на дорозі трапився ще дід Котик, і» довелося на мить спинитися.
Дід стояв посередині дороги у короткому кожусі наопашки, в шапці-вушанці на потилиці, стояв і дивився в низьке зимове небо. В небі зовсім недалеко від землі ганялися один за одним літаки. Інколи вони ховалися у хмари, інколи майже торкалися блискучими лижами снігу, щоб у ту ж мить знову зникнути у надхмар'ї.