Дід Котик дивився уважно і критично. Не тільки захоплення відбивалося на його обличчі. Була, видно, якась думка, яка турбувала діда, хробачком в'їдалася в серце, не давала спокійно милуватися в майстерної гри літаків.
Саме тому задоволено усміхнувся дід, коли глянув на дорогу і побачив Соколову. Це начальник будівництва, людина цілком авторитетна, і на слова її можна покластися цілком. Він почекав, поки Соколова підійде ближче, ще раз глянув на літаки і, не сходячи з дороги, запитав:
— Маю до вас одне запитання, товаришу начальник. Соколова спинилася, не дивуючись. Їй часто доводилося відповідати на зовсім неймовірні запитання.
— Яке запитання?
— Ви скажіть мені, з отих шибайголів багато вбивається, поки вони отак танцювати в повітрі навчаться?
— Я щось не чула про такі випадки.
— Ну, мабуть, сказати не хочете?
— Чому ж не хочу. Це і справді трапляється дуже рідко.
— Ну, спасибі, — дід одвернувся і знову задер бороду до неба. Обличчя його все ще було стурбованим. Відповідь Соколової не заспокоїла.
Віра Михайлівна пішла далі. Несподівано вона згадала Полоза у перший день їхнього знайомства. Він прибув з авіачастини, і сліди трьох кубиків ще виднілися на синіх петлицях. Від цієї згадки дід Котик несподівано став напрочуд милим дідом.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Високі дворі інституту зачинилися. Марина вийшла на ґанок. Гранітні поліровані сходи спускалися вниз до тротуару. Було вже дуже пізно, але котра година — Марина точно уявити не могла. Здавалося, тільки хвилини минули з того часу, коли вийшла Марина з кабінету Юрія Крайнєва.
Небо порошило сухим, неприємним снігом. Вітер зганяв сніжинки набік, і потоки їх нагадували довгі, старанне розчесані коси.
Марина зійшла на тротуар. Звично спинилася біля кам'яної приступки, яка вела на асфальтовану дорогу, і глянула праворуч, сподіваючись побачити авто. Потім згадала, що забула подзвонити в гараж і замовити машину. Обернулася і помалу пішла вздовж тротуару.
Холодний вітер налітав на неї дужими поривами, сніжинки сікли обличчя, але Марина не помічала того. Вона йшла цілком машинально, не оглядаючись на перехрестях, не думала навіть про те, куди саме вона іде, і була дуже здивована, коли раптом опинилася біля дверей своєї квартири.
Зайшла у свою кімнату, маленьку, затишну і теплу, засвітила світло, помалу роздяглася. Всім тілом відчуваючи приємну теплоту, підійшла до радіатора центрального опалення, поклала на нього замерзлі долоні і раптом розплакалася по-дитячому гірко.
Лягла на канапу і кілька хвилин поплакала у велику подушку. Потім підвела голову, оглянула кімнату, таку знайому, так дбайливо оздоблену, і знову опустила обличчя на ніжний чорний оксамит.
Минуле засідання пригадалося їй до болю яскраво, воно проходило перед нею, немовби на екрані.
… Ось до кабінету Валенса, де вже зібралися всі члени вченої ради, заходить Крайнєв і займає місце голови. Засідання починається. Марина говорить про свій проект, про свій літак, і сиві професори зацікавлено дивляться на її натхненне обличчя. Вона закінчує доповідь точно у регламент і з завмиранням серця чекає перших слів Крайнєва. Але Юрій не поспішає говорити. Він надає слово членам ради. З місця підводяться вчені і ввічливими словами, прикрашаючи промову сотнями побажань і компліментів, говорять про те, що коротко і стисло сказав Крайнєв у своєму кабінеті.
Кожен з промовців захоплюється майстерністю розробки деталей — талановитість Марини для всіх безсумнівна, але літак напевне буде втрачати рівновагу, а значить, і управління на віражах. На цьому сходяться чисто всі.
Юрію Крайнєву вже не треба говорити. Він може мовчати на цьому засіданні. Усі думки його, усі зауваження, немов прочитавши в його блокноті, висловили члени вченої ради.
Перші хвилини Марина не втрачала рівноваги. Проте можна не повірити одному, двом, нарешті трьом, але коли всі говорять одне і те ж, то тут вже не повірити їм важко. У Марини створилося враження, ніби опускається вона в темну безодню, з кожною хвилиною все глибше і глибше.
Марина чекала ще двох виступів — Крайнєва і Валенса. Вона поглядала на Крайнєва насторожено, навіть вороже. Вона чекала побачити в очах його радість, торжество перемоги і розчарувалася. Крайнєв дивився на неї співчутливо, і сум, ще раніше помічений Мариною, світився в його зіницях. Здавалося, ніби це його власний проект розривають на дрібні клаптики члени вченої ради. Цього дівчина зрозуміти не могла.