— Тоді від вібрації може розладнатися основний двигун, а це, самі розумієте, що означає для нас. Як тільки вібрація наблизиться до критичної, я вмикаю реактор. Сподіватимемося, що до цього встигнемо піднятися до поверхні води.
Ігор із сумнівом похитав головою:
— Надія зовсім слабка, Бобе. Рифові корали живуть при температурі від вісімнадцяти до тридцяти п’яти градусів. Будь-які відхилення вгору чи вниз їх убивають.
— Це на Землі…
— Зовні вони майже не відрізняються від земних. І меж життєстійкості коралів Кайобланко ми не знаємо.
«То дізнайся!» — мало не зірвалося з язика в Роберта, але він вчасно затнувся: звичайно ж, Ігор не може експериментувати на організмах, у яких припускається розум…
— Та все ж це єдиний шанс, — сказав Чекерс. Відтак додав: — Наш і їхній.
Удвох Ігор і Роберт витягнули з комори покалічені гвинти, підрівняли огризки лопатей у верхнього пропелера, зрізали дві лопаті в нижнього. Вийшла пара пропелерів досить жалюгідного вигляду.
Відтак вони залізли в скафандри, випливли назовні. Швидко закріпили гвинти на осі, намагаючись не розмовляти й уникаючи дивитися навколо, немов щось ганебне й негідне готувалося їхніми руками…
О пів на четверту за бортовим часом Чекерс наказав зайняти місця і приготуватися до старту. В кабіні пілот сидів сам: Ігор влаштувався в нижньому відсіку, щоб спостерігати корали до останньої миті. Надя залишилася в лабораторії стежити за показами біоапаратури.
— Увага! Вмикаю вертолітний режим, — повідомив Роберт.
З того, як метнулися врозсип рибки, як пірнув під уламками рак-самітник, Ігор визначив, що гвинти почали обертатися. Над дном спучилася хмара каламуті й почала рости. В ній уже зникали корали, каламуть закривала оглядовий сегмент… Дисколіт гойднувся, і майже відразу Ігор відчув вібрацію. Вона застукала мідними молоточками в корпус, примушуючи дисколіт здригатися короткими, судомними ривками.
— Кепська справа? — запитав Ігор.
— Терпимо! — обнадійливо крикнув Чекерс. — Ми піднімаємося. Аби лише вібрація не посилювалася…
Не встиг він договорити, як молоточки перетворилися на глухо теленькаючий будильник, а ривки злилися в нерівне, гарячкове тремтіння.
Хмара каламуті росла, розповзалася, застилаючи колонію. Водна товща між нею й дискольотом поступово збільшувалася.
— На скільки піднялися? — пролунав голос Наді.
— Пройшли двадцять, — відгукнувся пілот. — Вібрація наростає.
— А якщо скинути оберти? — запропонував Краснов.
— Не можна. І так ідемо на найменших. Трохи зменшити — опустимося назад.
— Голова… Болить голова! — скрикнула Надя.
Здивуватися, як у таку мить можна говорити про головний біль, Ігор не встиг. Ніби розлючений джміль увірвався до нього в мозок. Еколог здавлено замугикав, стискуючи скроні.
— Терпіть, друзі, це від вібрації, — бурмотів Чекерс.
Із голосу відчувалося, що і йому несолодко.
Тридцять метрів до поверхні. Пройдено лише половину. Чи піднімуться вони, чи протримаються ще півдороги?
— Все, — оголосив пілот, — вібрація підходить до критичної. Пускаю реактор на холостій.
— Ні! Тільки не зараз, хоча б ще десяток метрів! — закричав Ігор. — Прошу тебе, Бобе, зачекай. Якщо ти запустиш реактор на цій висоті, у них немає шансів…
— Якщо я забарюся ще хвилину, — важко дихаючи, відгукнувся пілот, — дисколіт може розвалитися.
— Бобе! Тримайся, тримайся до останнього. Хай вони звичайні корали. Але ми ж люди! Тримайся до останнього!
— Не можу, — прохрипів Чекерс. — Більше не можу, друзі… Зараз даватиму газ…
Ігор заплющив очі, втиснувся в підлогу. Все його єство ніби злилося з тремтячим корпусом дискольота. Він буквально відчував безмежний біль корабельних м’язів, рвання нервів приладів, хрусткіт кісток переборок. Дисколіт, побудований для космічних подорожей, з останніх сил чинив опір руйнівній, всепроникаючій силі вібрації, та все ж Ігор, зціпивши зуби, подумки вмовляв його не здаватися, піднестися ще, ну хоч на метр іще…
Чекерс вимкнув пропелери, й відразу навалилася якась дивна, гулка, свердляча мозок тиша. Краснов здригнувся, почувши легке бурчання реактора, що набирав потужність… Усе! І жодних шансів на виживання коралам! Та й які можуть бути шанси, коли від коралів до дюз усього тридцять шість метрів, підйом припинений, а розжарений струмінь ударить рівно через три секунди…
… Він цілком виразно пам’ятав кожен крок свого життя.
Спочатку було Дитинство, якого він, звісно, пам’ятати не міг, але, пізнавши хід подій, уявляв так виразно, немов усе відбулося лише вчора.