— А-а-а! — приглушено ахнув натовп, коли патериця, пронизавши ковпак, глухо встромилася в лід.
Напруга спала, розвіялася, ніби її й не було. Почулися сміх, радісні вигуки, похвали великому другові духів Сиірт-Я.
Але ніхто з них, проте, не здогадувався, які важкі думи змагали зараз Сиірт-Я. Зовні урочистий, гордовитий, він думав про вчорашню розмову з іншими сиіртами-хранителями. Все далі в безповоротному минулому залишалася колишня слава їхнього племені — колись численного могутнього народу, що мешкав на благодатному квітучому континенті! Все важче давалося життя на острівцях, усе складніше було добувати їжу. Холоди з року в рік ставали все суворішими, а підземні поштовхи стрясали колись велику країну все частіше. І вчора найстарші з хранителів казали про те, що насувається нова біда, й лише ті, хто піде назустріч перелітним птахам, можливо, зуміють вижити. Вижити й продовжити рід сиіртів, нащадків мудрих скерлінгів. Вибір хранителів зупинився на сімох молодих, сильних Сиірт-Я, заклинателях духів, у тому числі й на ньому. Їм, яким беззастережно вірить плем’я, належить вести людей у нові землі наступної зимової ночі, коли замерзне Океан. Їм належить рятувати безцінний дар чужоземців, що зберігається століттями, — Священне Вухо… Значить, ще одне холодне літо на землі предків, і треба буде йти…
— Тобі час іти, — торкнула його за плече Пуйме. — Ранок.
Роман розплющив очі, й перше, про що подумав, було: а чи не приснилося йому все це? Сонце висіло над обрієм, косими прохолодними променями погладжуючи схили гір, що з усіх боків оточили ідеально кругле озеро. Спати більше не хотілося. «Значить, — вирішив Роман, — я виспався. А раз так, це справді був сон».
Він легко схопився на ноги, із задоволенням потягнувся, розминаючи затерплі м’язи.
— Ну, як там дідусь?
— Дідусь спить.
— Піду подивлюся на нього.
— Не треба.
— Може, укол…
— Не треба, — твердо повторила Пуйме. — Тобі час іти. Далеко йти.
Роман у нерішучості знизав плечима. З одного боку, допомогти старому його ін’єкції вже не могли. Серхасава, як мовиться, був за межами медичної допомоги. З другого — йти, не зробивши хоч щось…
— Гаразд, як знаєш. Я залишу тобі декілька ампул. Ти уколи вмієш робити?
— Ні.
— Ну тоді надпиляєш шийку, ось пилка, віділлєш ліки в ледь теплий чай. Даси, коли дідусь прокинеться. І ще одну увечері. Дві ампули в день. А завтра я пришлю допомогу.
— Ні! — несподівано жорстко наказала дівчина. — Серхасава Сиртя завтра все одно помре. А мені допомагати не треба. — Бачачи, що Роман ще вагається, додала: — Все одно сюди дороги ніхто не знає.
І тут до Романа із запізненням дійшло, що і йому нізащо не знайти зворотної дороги.
— Послухай, Пуйме! — приголомшено промовив він. — А як же я? Підеш зі мною ще раз?
Пуйме заперечно похитала головою:
— Я не піду. Але проведу. Ти не заблукаєш.
Вона винесла з печери гарячий чайник, налила в кухоль буро-зеленої рідини з різким запахом.
— Випий!
Ні про що вже не питаючи, Роман спершу пригубив відвар, знайшов, що смак його гіркий, але не позбавлений приємності, й вихилив кухоль.
Що було потім, Роман пам’ятав невиразно. Голова в нього запаморочилася: вочевидь, у відвар входило якесь дурманне зілля. Пуйме вивела його через лаз під водоспадом, і далі він пішов сам. Як, куди, за якими прикметами — гадки не мав. Ішов. Просто йшов. І відтак ані секунди не сумнівався, що йде правильно.
На всьому шляху перед ним виникали дивні видіння, немов спиш, і сниться щось, і начебто цікаве, з сенсом, а прокинешся — пригадати нема що.